Глава 22

- Ти прогнав його, — тихо констатую. – А мене – ні, чому?

- Ти прийшла, аби питання ставити чи провідати мене й зробити усе для того, аби я зрозумів, що спілкуватися з кимось в рази краще, ніж бути самотнім?

- Провідати, — посміхаюсь. – не очікувала на твою щирість.

- Пробач, що образив тебе тоді, — байдуже кидає, хоча, можливо це у нього така манера поведінки, а говорить щиро. – я не знав, що то ти готувала… для мене раніше ніхто не готував, тому ти мала рацію, турбота – це приємно.

- Забудь, — знизую плечима й сідаю на стілець поруч з ліжком. – усе нормально, тільки сьогодні я не готувала нічого.

- Дуже шкода, — посміхається. Він посміхається! Уперше бачу його посмішку після тієї аварії. Тепер його очі не такі темні від злості, вони інші. Значно інші. – аромат був приємним, шкода, що не спробував.

- Якось іншим разом, — тихо говорю. Боюсь порушити цей момент полегшення між нами. – можливо навіть завтра.

Чоловік ігнорує та просто киває. Палату заповнює незручна тиша й чути лише, як стрілка годинника минає не перше коло. Вкотре, не можу повірити, що мене оминула та Артемова витівка, що все склалось саме ось так, а не інакше. Радію, що зустріла того Захара саме я й саме у потрібний момент. Радію, що послухала його й повернулася до Києва. Здається, він врятував нас усіх.

- Про що задумалася? – голос Назара вибиває з колії усіх думок.

- Так, ні про що, — легко посміхаюсь, бо не знаю, що я маю казати. – рада, що ти хоч трохи змінив свою думку щодо самотності й приймаєш мою підтримку.

- Це лише банальне вибачення, — фиркає, незмінний. Ох, зітхаю, хіба такі люди можуть спілкуватися нормально? – мені шкода, що не спробував бульйону. Навряд чи Лана Ярма готувала комусь їжу.

- Чому ти такий впевнений у цьому? – обурююсь його здогадкам.

- Такі як ти не бруднять руки й не пускають своє життя під відсік.

- Ти нічого не знаєш про моє життя, — звожу роздратовано брови. – я така як і інші й байдуже, який маю статок, душі у всіх однакові. Кожен сам обирає бруднити свою душу чи залишатися людиною попри усе.

- Ти добра, навіть сперечатися не стану, — стверджує. – Але, статок все одно має значення, тому ось так я думаю, що ти нікому не готувала раніше.

- Помиляєшся… - починаю нервувати, бо згадую того, хто лише декілька хвилин тому покинув межі цієї кімнати. Йому я готувала та хіба заслуговував на це? – прогуляймось? – переводжу тему на щось веселіше.

- Не хочеться, — шипить чоловік й опускає погляд на свої ноги.

- Розумію тебе, — зітхаю, — але, вважаю це необхідним. Там багато снігу, а ще, погода чудова. То як?

- Як ти собі це уявляєш? – фиркає та переводить погляд десь у стелю.

- Ти ніколи не бачив кінофільмів? Вважаю це не проблемою, для прогулянок існує така річ, як візок.

- Круто, — в очах знову запалюється та злість, якої наче вже не було. – Хочеш, аби я був, ніби інвалід.

- Ти не інвалід! – злюсь на нього. Наче мала дитина, яка не отримала те, чого хотіла й закотила істерику. – це лише тимчасові труднощі, Назаре.

- Допоможеш? – запитує після короткої паузи.

- Допоможу, — посміхаюсь та підіймаюся зі стільця. – це вже інша справа.

Декілька хвилин ми проводимо час за збиранням на прогулянку. Допомогти чоловіку одягнутися виявилося не так легко, як я собі це уявляла, але й відмовитися від власної витівки не могла, тому що розумію – йому необхідна ця прогулянка. Свіже повітря й банально, побачити людей та тваринок з птахами. Це все наша сутність, наше життя. Те, що дозволяє продовжувати жити й рухатися далі.

На вулицю ми виходимо лише за години півтори після моєї пропозиції, але радію цьому, ніби маленька дівчинка, бо я домоглась свого. Ми на прогулянці разом з Назаром, у нас нормальне спілкування й ми навіть обговорюємо щось спільне. Ще вчора я й подумати не могла, що можу розраховувати на таке колись, а зараз… коротше, це класно.

- Чому тобі так важливо допомагати мені? – запитує після хвилин мовчань. Питання заводить мене у глухий куток, не знаю на нього відповіді. Задумуюсь та просто мовчу, ловлю на собі проміння сонечка та легкий морозець, що поколює щічки, а тоді знаходжу частково правдиву відповідь.

- Не знаю… - піджимаю губи й замислююсь, — ми з тобою дуже схожі, я вже говорила про це раніше.

- Наприклад? – відразу не розумію про що він запитує.

- Тобто?

- Чим ми схожі?

- Найголовнішим… - зітхаю. – ми самотні.

- Ти? – зводить брови й дивується. – ні за що не повірю.

- Доведеться, — сумно посміхаюсь. – мої батьки… вони були найціннішим у моєму житті, тільки вони загинули, залишивши мене саму, тобто, не зовсім саму, але…

- Мені шкода, Лано, — щиро говорить та опускає погляд. – вибач, що грубіянив тобі, як би я знав…

- Все гаразд, я розуміла тебе, — додаю та згадую усе своє життя.

- А особисте життя? Друзі? – запитує й хекає в долоні. – ти не замерзла?

- Зовсім – ні, — знизую плечима. – з коханням мені теж не пощастило, мала я цивільного чоловіка, але, як виявилося була йому не гідною партією, й пішов він прямо за декілька хвилин до того, як продзвеніли куранти.

- Паскудно вийшло, — стверджує. – і дивно якось, невже пішов до Анджеліни Джолі?

- Тобто? – хмурюсь й встаю навпроти Назара.

- Від таких як ти не йдуть, Лано, хіба що тільки до Джолі, — стримує сміх й дратує мене.

- Ти очманів, — хмикаю й розвертаюсь та крокую прямо.

- Ей, Лано, — кричить позаду. – Куди ти побігла, я ж не встигаю за тобою.

- Їдь сам до своєї Джолі.

- Це жарт, — підіймає до гори обидві руки, — невдалий жарт.

- Ти навіть не знаєш подробить, Назаре, й так жартуєш, — ображено скиглю. – як би знав усе, розумів би, що жарт невдалий.

- Пробач, — кошу на нього погляд й звужую очі.

- Тебе наче підмінили десь за одну ніч, — хмикаю, — вкотре просиш пробачення й це лише за декілька годин.

- Справді, — Назар чухає бороду та робить суворий вигляд. – мене й дійсно, мабуть підмінили.

- Жартівник, — посміхаюсь та тру долоні. Відчуваю, що холод все ж пробрався під шкіру.

- Повертаймось, — наполягає, коли помічає як труситься моє тіло від пронизливого холоду. – Я буваю нормальним, Лано, але не всі цього заслуговують. Вибач, але так загартувало мене життя й так я звик.

- У тебе щось сталось? Як ти залишився самотнім? Чому обрав такий спосіб життя? – запитую й за декілька секунд, розумію, що даремно відкрила рота. Вираз обличчя Назара відразу змінюється й очі наливаються тим гнівом, що був присутній ще учора. Блін. Невже я так тупо зруйнувала ту саму маленьку сходинку на зустріч одне одному.