Глава 21

Повертаюсь до готелю якомога швидше, ноги застрягають у снігу, але мені так страшно, що не звертаю на це ніякої уваги. Фотоапарат висить на шиї та боляче б'є груди. Чорт. Що то за чоловік й звідки у нього такі подробиці? В Мольфарів та екстрасенсів я не сильно вірю, тому що таких людей не існує. Можливо, Артем так вирішив залякати мене, але… але він не міг знати де я. Не міг ніяк дізнатися, бо про це знає лише Геля, тому… дивно це все.


- Як Вам наші краєвиди? – цікавиться вчорашня дівчина, що заселяла мене у номер.

- У вас тут… незвичайно, — додаю після короткої паузи. Не знаю навіть як пояснити те, що відбулося. Можливо, у мене взагалі якісь галюцинації й вже ввижаються усілякі натяки на те, аби повернутися до Києва. Дівчина дивується й зводить брови, але все одно виправляється й привітно усміхається. Така у них робота, що поробиш.

- Ви швидко повернулися, тому цікавлюсь, — трохи дратуюсь, тому що це моя особиста справа, коли повертатися й чи сподобалось мені тут. Боже. Відчуваю яка знервована й цілком розумію, що питання адміністраторки не мають ніякого відношення до мого настрою, бо зараз я здорово налякана.

Вичавлюю посмішку та проходжу ресепшн, але… не довго роздумуючи, повертаюсь.


- А у вас тут нічого дивного не відбувається? – звужую очі й напевно, бідна дівчина, думає, що я зійшла з розуму.

- Тобто?

- Я зустріла одного чоловіка у лісі, — кусаю губу, бо якщо мені це привиділося, то виглядатиму як повна ідіотка.

- Зрозуміло, — адміністраторка починає широко посміхатися. – Зустріли Захара Мирославовича, — констатує. – Він Вас налякав?

- Трохи… - шепочу, — ви знаєте хто цей чоловік?

- Звичайно знаю, його знають усі у нашому місті. Наш місцевий мольфар, читає усіх знайомих та незнайомих людей, тому не дивно, що налякав.

- Фу-у-у-ух, — видихаю та мотаю головою. – Думала, що зійшла з розуму.

- Вам пощастило поговорити з ним, — знизує плечима. - Дядько Захар не часто гуляє в лісі, тому що у нього багато пацієнтів з міста.

- Не вірю в мольфарство… - фиркаю та розвертаюся. – дякую, що заспокоїли.

Заходжу до свого номера та нервово ходжу біля вікна. Так, я й справді не вірю, але з точністю його слів сперечатися тупо, тому що те, що сказав він, не міг знати ніхто. Чорт, постійно щось йде не так як планувалось. Хотіла відпочити від усього безладу, що встигло накопичити моє життя, а доля все одно штовхаю у те пекло. 

Мабуть, виглядаю як повна ідіотка, яка повірила у слова незнайомця, але, чорт забирай, збираю свої речі та вмикаю телефон, аби купити квиток до Києва.
Важко прощатися з тим, що змогло заспокоїти хоч на такий короткий час, але іншого виходу не бачу. Навіть, якщо залишусь, буду думати про цю розмову з мольфаром усю відпустку. Тому, здаю ключі від номера та за декілька годин, сиджу у літаку й чекаю на приземлення у рідному місті.


В аеропорту відразу телефоную Гелі та кажу, що повернулася, але схоже зробила це марно, бо по приїзду додому, під під'їздом на мене чекала ця бунтарка.


- Ти з глузду з'їхала, Лано? – шипить дівчина та підривається з лавки, на якій щойно сиділа.

- Довго пояснювати, — мотаю головою. – заходь, — відчиняю двері та впускаю подругу всередину.

- Що там у тебе трапилось таке, що змусило повернутися на другий день? – фиркає Ангеліна й складає руки на грудях. – Розповідай і якщо причина буде не поважною, я тебе власноруч придушу, — погрожує та вмощується на стільці.

- Я там декого зустріла… - починаю й знизую плечима.

- Кого ж ти там могла зустріти, Лано? Кого потрібно зустріти у іншому місті, аби це змусило повернутися у це сьоме коло пекла?

- Мольфара, — коротко відповідаю й помічаю, як Геля пирскає зі сміху й усім виглядом показує, яка вона у мені розчарована.

- Ти зараз серйозно? – не вірить та думає, що жартую.

- Цілком, — сичу. – не потрібно удавати своє розчарування, Гелю, я й так на нервах. Ти знаєш, що я не вірю у всіх цих божевільних мольфарів та екстрасенсів, але, чорт забирай, він сказав усю правду. Сказав, щоб поверталася, поки не стало пізно.

- Й ти повірила у цю маячню? – зводить брови дівчина.

- Повірила, бо не мала виходу, — наливаю у склянку воду та п'ю залпом. – не може чужа людина знати про мої проблеми, тому…

- Тому що?

- Поїду до Назара, — кидаю конкретну відповідь й бачу у очах Гелі обурення.

- Ти звихнулася на своєму Назарові, — фиркає та закочує очі до гори. – Не заслуговує цей егоїст на твою увагу.

- Ну й нехай, Ангеліно, зате я буду спокійно спати, коли усе владнаю.

Хапаю сумку, та виходжу з квартири разом з подругою. Знаю, виглядаю божевільною ідіоткою, але така моя правда. Я не можу лишити усе як є й забити на цю ситуацію. Не можу допустити того, аби Назар дізнався усе не від мене, а від того мерзотника. Не можу зламати наші життя ось так.

У коридорі лікарні зустрічаю лікарку, що веде Назара й прошу дозвіл на відвідування чоловіка, та те, що вона говорить призводить у ступор. До Назара прийшов відвідувач. ВІДВІДУВАЧ. До нього ніхто не приходив крім мене, абсолютно ніхто. Тому, це тільки… Боже.

Швидко минаю поверхи та палати й ось, стою напроти тієї, що мені потрібна й боюсь уявити, що на мене чекає за її дверима. Думки вимальовують найгірші картинки та події сьогоднішнього дня. Невже я запізнилася?..

З острахом тягну ручку дверей донизу й заходжу у палату, де ловлю на собі дві пари очей. І все ж, я мала рацію, тут Артем. Дідько. Клятий покидьок. Навіщо він це все робить, а головне, за що я на це заслужила?

Дивлюсь спершу на Тьому, а тоді переводжу наляканий погляд на Назара. Він розлючений. Занадто, як для того Назара, якого я знала.

Відчуття такі, що ми наче троє лишилися серед живих у всьому світі. Навколо тиша й тільки наші серця, що пульсують в один ритм. Моє налякане, Назара - розлючене й Артемове – щасливе. Чорт… пронизую поглядом Артема й молю, аби правда не виллялася на поверхню й залишилася тільки між нами… нами двома. Чоловік мовчить й дивиться прямо на мене, а тоді криво всміхається. Налякано розширюю очі, й надії летять кудись у безодню. Голосно ковтаю слину, а тоді повільно переводжу погляд на Назара, який явно не розуміє, що тут відбувається.