Глава 20

Заходжу в браузер та шукаю потрібний мені готель. Обираю чудове та затишне місце за Львовом, все ж, я приїхала сюди відпочити від метушні, а не злитися з нею ще більше. 

Викликаю таксі й рушаю за місто. Ми минаємо усі красоти, якими може пишатися Львів під час новорічних свят. У цю пору він перетворюється зі старого міста Лева на таємничу й загадкову казку. Місто, що створене для душі. Тільки біля  ресепшена розумію, що дійсно викинула на певний час з голови дурні думки. Дивуюсь, бо навіть в готелі за містом величезна черга людей, що хочуть тут лишитися на ніч. Купа туристів, які також приїхали за казкою, відпочити від буденщини.

Дівчина за реєстрацією привітно усміхається та допомагає з пошуком номерів, а я ковтаю гарячий шоколад, що купила в аеропорті. Тобто, вже холодний. Та навіть це не дає приводу для розчарувань. Тут неможливо розчаровуватися.

- Доброго дня, — щебече. – Ви бронювали?

- Доброго, — киваю. – ні, але хотіла б лишитися у вас.
Дівчина довго клацає в комп’ютері, а тоді додає:
- Є вільний люкс з джакузі в номері, Вам підійде?

- Підійде, — посміхаюсь.

- На скільки діб бронюємо?

- Дві, — задумуюсь, а тоді вирішую, що не хочу повертатись так швидко. – Три... Три доби.

- Добре, — сміється. – три доби, зрозуміла.

Видає ключ та бажає приємного відпочинку, а ще попереджає про вечерю, що входить у проживання. Цікаво, але я зовсім не голодна. Швидше, не відмовилася б повалятися у джакузі якусь годинку, тому поки доходжу до свого номера, уявляю як буду розслаблятися. Мені це необхідно, Геля має рацію. Врешті я заслуговую на цей відпочинок, на свободу. Купа роботи та незрозумілої фігні, що закрутила мене у своє власне колесо жаху, набирає лише обертів. Хочеться якогось спокою, врешті.

Заходжу в номер й відразу ловлю апельсиновий аромат й дивуюсь усій цій красі. Занадто розкішно й просто водночас. Вишукано. Відразу вмикаю джакузі та кидаю речі де бачу. Знаходжу засоби для ван та використовую усі, що бачу.

Поки вода наповнює ванну роздягаюсь та повністю вимикаю усі гаджети. Не хочу, аби хтось дістав мене, аби дізнався де я, аби потурбував цей спокій.
Коли занурююсь у воду, ніби морально видихаю та хапаю спокій усім тілом та душею. Рідко буває ось так, щоб було добре після усього безладу. Заплющую очі й згадую своїх батьків. Найцінніше, що подарувала доля. Купу щасливих моментів та гору любові, а потім відібрала це все, підсунувши на заміну багато бруду. Не думаю про це. Відразу викидаю з голови й згадую тільки щасливі моменти.

Хотілося б усе змінити зараз. Кожну секунду хотілось після тієї катастрофи. Можливо тоді б я була іншою Ланою, щасливою та безтурботною. Не спіткала б усе це й не стала мішенню для невдач. Та тільки це нереально... Видихаю й виходжу з води, яка стала вже занадто прохолодною. Занурююсь у ковдру й посміхаюсь, бо навіть у чужому місті почуваю себе захищеною, а у власній квартирі ні, а тоді засинаю.

Наступного дня снідаю й одягаюсь. З самісінького ранку беру фотоапарат, той, що кинула Геля до валізи та йду на прогулянку лісом. Навіть цей ліс лікує. Торкаюсь долонями дерев й заплющую очі, набираюсь енергії від природи. Фотографую на пам’ять та хапаю у себе якомога більше цієї енергетики. Знаю, що тільки вона рятує мене зараз. Не помічаю, як поруч опиняється якийсь пес та заглядає у очі.

- Хороший, — гладжу його голову. – Чий ти? Невже загубився? – він гавкає у відповідь, а тоді помічаю чоловіка у вишитій сорочці й дивуюсь, що він так легко одягнений взимку.

- Не загубився, — говорить грубий чоловічий голос. – пес мій.

- Хороший у Вас пес, — посміхаюсь. – доброго дня.

- Взагалі, він навчений охороняти від чужих й так легко не йде до незнайомих, але у тебе, дитино, світла душа, — сумно посміхається й заглядає в очі. – Пес відчуває це.

- Дивно... – кажу єдине, що виривається. – звідки Ви знаєте?

- Відчуваю, — знизує плечима. – А ще відчуваю те, що тобі доню, варто повертатися туди звідки приїхала. Даремно ти приїхала сюди, там у тебе чоловік, який потребує підтримки.

- Звідки Ви?.. – здивовано звожу брови й дивлюсь на чоловіка. Уже не знаю, що робити й куди я потрапила. Все це виглядає так дивно, що хочеться утекти, бо уявляю як потрапляю у ще одну халепу.

- Неважливо, — насуплюється. – повертайся швидше, бо той, що злий зруйнує усе до запланованого тобою повернення. Повертайся! – наполягає.

- Хто Ви?

- Той, хто відчуває чужі переживання. Я лише бачу усе про твою долю, а ти вирішуй як маєш вчинити.