Глава 18

Додому повертаюсь розлючена та втомлена. Я й справді не розумію, що відбувається з цим чоловіком і чому він так поводиться. Його поведінка далека до адекватної. Знаю, що на це точно є свої причини, але ж... Поки Назар не знає правду, тому й причин сердитись ось так на мене у нього не має.


А перед дверима квартири чекає ще один «сюрприз». Чорт...


- Ну чого ти знову прийшо-о-ов, Артем? Ми ж усе вияснили й більше не має про що говорити, — скиглю та відпихаю чоловіка, аби відчинити двері квартири.

- Справді? – криво посміхається, — а я думаю, у нас тільки починаються ділові справи.

- Ти і ділові справи? Не сміши... – пирскаю, — я справді не розумію, чому ти ходиш сюди, ніби тут пункт роздачі допомоги. Квартиру ти не отримаєш, грошей також, тільки, якщо приймеш допомогу з роботою.

- Яка ж ти стерво, Лана, — фиркає. – Кохаєш мене і так говориш з коханим, — цокає язиком. Жахливо, зараз мені противно від нього. Він противний. – негоже розмовляти так з коханим.

- Помиляєшся, Артеме, — посміхаюсь та знизую плечима. – Ти лише те минуле, яке я змогла переступити й викинути зі свого життя. Більше не кохаю тебе й насправді... не можу повірити в те, що кохала, бо ти такий гнилий.

- Швидко ж ти, — звужує очі чоловік. – А казала, що кохаєш... що жити без мене не можеш.

- Як бачиш, — фиркаю. – Змогла, і, знаєш, не тобі говорити про кохання. Зрадник! – пхаю Артема й прослизаю у квартиру та не встигаю зачинити за собою двері, бо носок туфля чоловіка встряває між дверима.

- Не так швидко, Лано, — сичить. – Я знаю про усе, що ти накоїла, — посміхається. – Розумієш до чого веду?

- Уяви собі, усі знають про ту аварію, Артеме, й цим ти мене точно не залякаєш.

- Справді? А як же Назар? Чи він теж уже в курсі діла?

- З Назаром я сама владнаю справи й ти не маєш ніякого права лізти у моє особисте, — штовхаю силою двері та тикаю пальцем в груди чоловіка. – Ти клятий мерзотник та зрадник. А ще ледар, замість того, аби працювати й утримувати свою сім’ю ти шукаєш спосіб, щоб виклянчити легких грошей. «Справжній чоловік», - фиркаю та б’ю п’ятою по пальцях його ноги. – Пішов геть звідси! Ти нізащо не отримаєш квартиру моїх батьків, і, навіть якщо розповіси Назару усю правду, чхати я хотіла на це, зрозумів? Цим зробиш гірше лише йому. Для тебе ж це не обернеться чимось важливим, лише ще нижче впадеш у моїх очах, — проводжу його зневажним поглядом та зачиняю двері.

Дідько... Як це все дістало. З’їжджаю дверми до самого низу й падаю сідницями на підлогу. Не може бути усе на стільки погано. Звідки Артем взагалі дізнався, що Назар не знає усієї правди? Насправді боюсь уявити, що станеться, коли він виконає свою обіцянку й розповість усе чоловіку. Боже... Чому усі стараються всунути палки у колеса, коли й так усе погано. Хочеться заховатись, утекти й забути усю цю хрінь. Клятий Артем.

Відчуваю себе маленькою дівчинкою, яку загнали у глухий кут. Вкотре не розумію, чому все ось так, коли все встигло надламатись і піти під косу. Так образливо та боляче. До біса, боляче... бо не розумію, коли нагрішила так, що призвело це до всього хаосу, що отримала зараз. Чи у мене життя таке чи я неправильна. Боже...

Сльози котяться обличчям, не знаю, що робити далі. Не знаю де шукати вихід. Не знаю, чи зможу це все витримати...