Глава 17

- Ви поговорили? – запитує подруга, розливаючи чай у чашки.

- Можна й так сказати, — зітхаю та спираю підборіддя на долоні.

- Щось не так?

- Усе не так, Гелю, — парирую руками. – Він такий пихатий та нестерпний, поводиться так, ніби... ніби йому і так добре, без чиєїсь підтримки та допомоги. Аби ти знала, як він розмовляє зі мною.

- То можливо, ну його? – пропонує та всідається напроти. – розповіси йому усю правду, заплати за лікування та помахай білою хустиною на прощання. Він, звичайно, красунчик, але й ти не пальцем роблена.

- Хотіла, але не можу так, розумієш? – зітхаю та роблю ковток гарячого чаю. – Відчуваю, наче на мені лежить якась місія, наче, саме я маю врятувати його й бути поруч протягом усього часу. Він там сам... зовсім сам. Не має ні рідні, ні друзів.

- Це не твої турботи, Ланко, — зводить брови та дивиться на мене з сумом. – До того ж він і сам винен у всьому що відбулося, не лише ти винуватиця.

- Знаю, та тільки... зі мною усе добре, а він там, — роблю паузу. Чорт, важко навіть зізнаватися самій собі, що з Назаром. – коротше, я маю допомогти, чого б мені це не коштувало.

- А поліція? Як з цим боротися?

- Я все вирішила, принаймні, поки що. Лікар триматиме у таємниці те, що Назар отямився.

- Ох, Лано, — важко зітхає та махає головою в знак незадоволення. – Ти граєшся з вогнем. Не буде ж вона тримати у таємниці це рік чи навіть більше.

- Я й сама це розумію... але, надіюсь, що розповім усе Назару раніше, ніж він дізнається сам.

Ми ще деякий час чаюємо на кухні й сьогодні подруга вмовляє лишитися у неї на ніч, а я й не проти, власне, тому що свої стіни, до біса, набридли й нервують. Пригнічують чи що?.. там трапилось занадто багато усілякої фігні, аби бути щасливою у власній квартирі.

Вранці швидко збираюсь, аби перед роботою ще заїхати додому й переодягнутися, не гоже буде, коли керівництво прийде в незмінному одязі, та й дивно виглядатиме. Тому, завчасно прокидаюсь та викликаю таксі. Гелю вирішую не будити, а написати SMS, нехай спить собі солодко.

Додому доїжджаю швидко, так само як і збираюсь й за години дві я вже в майстерні. Зараз не завадило б випити міцної кави та трохи поринути у роботу, аби викинути з голови дурні думки про Назара, й мені це вдається.

Купа замовлень, які потребують перевірки та набір персоналу для нового підрозділу і на якийсь час я виринаю з власних роздумів, чому безмежно радію. Але, коли бачу на годиннику четверту вечора, сумно зітхаю. Знаю, що маю поїхати ще у лікарню, аби навідати того нахабу, тому закінчую з роботою, збираю речі та їду додому, щоб зварити бульйон.

Дідько... вперше варю не для Артема та й взагалі... Раніше ніколи нічого не робила, тільки Артему, а потім якось не хотіла більше викладати свої зусилля на ось це. А тепер, чорт, могла б і замовити десь цей клятий бульйон та не парити собі мізки.

Коли усе готово, одягаюсь, складаю приготовлений бульйон та їду до лікарні. Перед дверима палати здорово хвилююсь, бо знаю, яка виявиться ця зустріч. Він же не буває нормальним, лише постійні істерики закочує та виходу не маю, тому опускаю ручку та заходжу усередину.

- Привіт, — вітаюсь й навіть не очікую на взаємність, лише на отруту, яку буде пирскати Назар.

- Знову ти, — фиркає. – Не набридло ще ходити сюди?

- Не набридло... – знизую плечима. – Я принесла тобі бульйон, знаю, що в лікарнях годують не дуже.

- Я сам міг замовити, — бурчить чоловік.

- Такий навряд чи, — хмикаю та дістаю лоток з пакета. – Ось, поїж, тобі зараз необхідно це.

- Не голодний, — шипить, ніби та змія й цим починає дратувати.

- Їж, Назаре та не нервуй мене... будь ласка, — додаю тихіше, бо розумію, що ми, наче два вперті барани, що дратують одне одного. Всовую відкритий лоток та ложку у руки чоловіка й не очікую того, що він робить у наступний момент. Цей божевільний хапає посудину та кидає її на підлогу.

Ярість моментально виростає десь усередині. Чорт! Чорт! Чорт!

- Ти божевільний псих! – гарчу крізь зуби. – ти такий... невдячний псих. Я готувала цей бульйон, раніше пішла з роботи, аби ти поїв чогось нормального, а ти... Боже... пішов ти на хрін, Назаре. Лишайся тут сам, якщо так хочеш цього, — розвертаюсь та хапаю свою сумку. Як же я ненавиджу його. Як можна бути таким пихатим егоїстом та не цінувати чиїхось зусиль. Бігаю тут навколо нього, ніби квочка над яйцями, а він...

- Лано, — чую лише позаду себе чоловічий голос й на мить завмираю. – Пробач, я не зна... – не встигає договорити, тому що мені не потрібні його вибачення, не хочу залишатися тут. Опускаю ручку та гучно закриваю двері його палати й тільки позату сторону відчуваю полегшення та спокійно видихаю. Більше нічого й ніколи я не зроблю заради нього...