Глава 16

До звершення дня, сили майже покидають у прямому сенсі, але розумію, що маю ще одну незавершену справу. Я образила Гелю через свої примхи. Хоча, насправді ж і дурню дійдуть слова дівчини, бо так і справді є. Ангеліна має рацію, а я лише бачила свою думку й не хотіла приймати чиєїсь. Клята впертість... через неї тепер й уявлення не маю як вибачатися, хоча... є у нас одна традиція ще з дитинства.

На вулиці вже давно стемніло, ще й сніжити почало. Виходжу з майстерні, ловлячи на собі купу сніжинок та холод, що приливає відразу до щік. Першим ділом викликаю таксі та їду до нашої з Гелею школи, там поруч є кафе, у якому продають й досі незмінні молочні коктейлі з полуницею. За нього можна душу продати Дияволу й у цьому ми з подругою зійшлися ще у юні роки. Так і винайшли для себе нашу традицію, коктейль – знак примирення. Як би ти не ображався, все одно маєш прийняти коктейль і пробачити. Ось такий хитрий хід. Тому, під’їжджаю до кафе та радію, що воно ще відчинене. Забігаю й купую той самий коктейль, а тоді їду до подруги, в надії, що цей хід спрацює вдало.


Ворота відчиняються й автомобіль заїжджає на територію величезного розкішного будинку. Чомусь, він мене не вражає, і це не через те, що я зарозумілася чи ще щось подібне, просто, не в образу Олегу та іншим господарям таких маєтків, я ніколи не мріяла про ось це. Так, звичайно, хотіла б дім, аби виходити вранці з чашкою кави та насолоджуватися природою, що оточує, але, щоб не настільки все розкішно.


Розплачуюсь з водієм та хапаю куплені щойно коктейлі й прямую до входу в дім, де мене вже чекає домробітниця.


- Привіт, — вітаюсь. – Ангеліна вдома?

- Доброго вечора, — киває жінка. – Так Лано Ігорівно, на горі.

- Зрозуміло, — знаю, що грає на фортепіано. Завжди це робить, коли засмучена, як і знаю те, що я винна у всьому цьому. – Я зайду?

- Так, звичайно, Олег попередив, що Ви приїдете, — дивуюсь її словам.

- Попередив? Тобто? Як він міг знати? – жінка знизує плечима й впускає мене усередину.

- Лано, ти вже тут, — доноситься з кабінету Олега. Чоловік як завжди у вишуканому діловому костюмі. – Нарешті, прийшла, — обіймає та проводить на гору.

- Як ти знав, що прийду? – цікавлюсь та звожу брови.

- Здогадався, ви так поцапалися вранці, а ти одна подруга в Ангеліни, до того ж найкраща, вона йти не збиралась, а ти... я знав, що прийдеш миритися.

- Так... я трохи накосячила, — натягнуто посміхаюсь та прямую за Олегом до Гелі.

- Нехай щастить, — знизує плечима чоловік. – Вона не в гуморі після цього ранку.

І це правда, тому що чую, як дівчина грає мелодію, перебираючи пальцями по клавішах. Ох, Гелю, так близько береш усе до серця. Заходжу у велику простору кімнату, яка виграє тілесними барвами й її прикрашає єдине лише фортепіано білого кольору. Більше тут нічого не має крім інструменту і стільчика. Олег зробив окрему кімнату для спокою Ангеліни. Чорт... мені б такого чоловіка, справді.


Дівчина переводить погляд на звук дверей, що відчинилися та повертає свої очі туди, де були. Ігнорує мій прихід. Звичайно, а чого ще я могла очікувати.


- Гелю, — шепочу. – Поговоримо?

- Навіщо прийшла? – спокійно запитує та продовжує свою гру.

- Поговорити... – сідаю прямо на підлогу напроти подруги. – я була не права, пробач.

- Справді? Чому ж? Ти так напористо стверджувала, що маєш рацію, — морщиться. – здається, була готова проміняти увесь світ на свою «правду».

- Пробач мені...

- Чому ти ніколи не чуєш інших? Чому така вперта, Лано?! – дівчина зривається на крик та гучно закриває кришку фортепіано. – я всього лише хотіла допомогти, а ти... Ти така зла.

- Знаю, — встаю та простягаю коктейль подрузі. – за це й пробач, — тягнуся за обіймами й помічаю щире здивування в очах дівчини.

- Полуничний? – звужує очі.

- Ага, він самий.

- Це заборонений прийом, Лано, — фиркає дівчина та витирає сльозу.

- Я знаю, — посміхаюсь. – ти не маєш права не пробачити.

- Ми вже не діти, розумієш? І образи теж не дитячі.

- Розумію, але ж, це наша традиція, — знизую плечима та все ж обіймаю подругу. – і ми подруги назавжди, правда ж?

- Тоді пообіцяй, що більше ніколи не робитимеш так, — махає вказівним пальцем перед моїм обличчям та відповідає на обійми.

- Обіцяю.

- Ходімо пити чай з печивом, — витирає сльози та закочує очі роздивляючись кімнату. - Бо насправді, набридло тут грати.