Глава 15

Візьми себе в руки, Лано! Наказую, аби не нервуватись через його вчинки й слова. Я маю бути сильнішою, маю перебороти цю дратівливість й не приймати слова чоловіка близько до серця. Чорт забирай, не один він тут такий бідний та нещасний. Я теж нещаслива. Я теж пережила багато чого того, що вдалось пережити надзвичайно важко. Дідько. Збираю усі сили до купи та стискаю міцно кулаки. Насправді в буденному житті, начхала б і пішла далі, не сприймаючи такого пихатого індика, але зараз...


- Назаре, не поводься наче маленька дитина, десь усередині, ти й сам розумієш, що хочеш проводити зі мною час, — його ігнорування дратує ще більше. Наче, я маю за ним бігати й вмовляти.

- Так і будеш ігнорувати? – не витримую цієї мовчанки.

- Чого ти хочеш?! – розвертається до мене й гарчить. – що саме, у словах «провалюй геть» тобі не зрозуміло?

- Все якраз таки зрозуміло, але насправді ти не хочеш цього, — хмикаю й посміхаюсь. – Насправді, глибоко у душі, благаєш, аби я витерпіла твої забаганки й лишилася. Ти цього точно хочеш, Назаре.

- Як ти помиляєшся, — фиркає. – Хочу лише, аби ти звалила на хрін й більше ніколи сюди не поверталась.

- Не обманюй самого себе, — сичу. – А навіть, якщо ти дійсно цього хочеш, то я нікуди не піду, зрозумів? Я буду тут з тобою, й змушу тебе встати на ноги й навчитися існувати з іншими людьми.

- Для чого тобі це?

- Тому що я така ж як ти.

- Яка? – хмикає.

- Самотня.

- Що тобі знати про самотність? Тебе знають усі, ти найвідоміша у сфері дизайну. Будь-яка собака України впізнає у тобі Світлану Ярму. Не порівнюй моє життя зі своїм.

- Ти не знаєш нічого про моє життя, — зціплюю зуби та сичу. Усе всередині наливається гнівом від його слів. Чому всі вважають, якщо ти відомий ти щасливий? Це, бляха не синоніми! – у тебе лише тупі стереотипи, й ти навіть не можеш собі уявити, скільки багато у мене проблем та приводів, аби бути нещасною й самотньою.

- Не жалій себе, Свєто, — хмикає. – Ти маєш усе, гріх жалітись на таке життя. – Чорт, та він просто знущається й виводить мене із себе. Не на ту ти натрапив, Назаре. Я так просто не піддамся твоїм наклепам, я прийшла сюди, аби виконати свою місію, щодо тебе і я її виконаю, чого б мені це не вартувало.

- Байдуже, — фиркаю. – Думай як знаєш, Назаре, та тільки все що ти говориш, лише пусті слова та кляті стереотипи. Я прийшла допомогти тобі і я це зроблю, що б ти там не говорив та як би себе не поводив, вивести мене зі здорового глузду не вдасться, зрозумів?

- Це у тебе нічого не вдасться й дуже шкода, — хмикає та злісно посміхається, — що ти переконуєш себе у зворотному.

- А це ми ще побачимо, — сичу та підіймаюсь. Не хочу більше тут знаходитися, на сьогодні досить «пригод».

Навіть не прощаюсь, а просто покидаю стіни палати чоловіка. Нехай роздумує над своїми словами та вчинками. Його поведінка така дитяча та незрозуміла мені. Як можна бути таким пихатим та байдужим? Як можна говорити те, що він говорить іншим людям та так не поважати чиюсь допомогу? Клятий Назар і я клята, бо зустріла його. Краще б не повелась на пропозицію Ангеліни тоді. Краще б сиділа вдома та святкувала наодинці, а тепер... Тепер знову халепа, у якій я застрягла наче кістка посеред горла.


Викликаю таксі, бо за кермо я схоже, сяду не скоро. Навіть не через те, що у мене забрали водійське посвідчення, а через те, що тепер мною керує страх накоїти чергового лиха. Сьогодні планую поїхати в студію, тільки робота може відволікти від цього всього безладу, що накопичився за весь час.


Відчиняю двері авто та ловлю вигляд високої будівлі зі скла. Надзвичайно гарна студія, я сама планувала її дизайн, сама підбирала кожну деталь та контролювала процес. Вважала, що навіть будівля у якій виготовляють шедеври має виглядати, власне, як шедевр, аби на неї звертали увагу. 

Пам’ятаю, з чого усе починалось. Як маленька дівчинка займалася невдалим пошиттям одягу для іграшкових ляльок та мріяла стати відомим дизайнером, а тепер... я маю усе ось це. І, так, дизайнером я все ж не стала, бо як виявилось, шити та робити красиві ескізи так і не навчилась, як не мріяла та як не старалась, але змогла відкрити маленьку майстерню на Троєщині та утримувати двох швачок, а потім нас закрили, й спершу, навіть опустила руки, та... Артем допоміг стати на ноги. Вже тоді у моєму ательє було багато замовлень та постійних клієнтів, які платили чималі гроші за гарну сукню чи костюм, тому й капітал для відкриття власного бізнесу у мене був. Звичайно, що навіть цих грошей не вистачило б, аби вибудувати цілу імперію, та мені допомогли заощадження батьків, які вони лишили після... після своєї загибелі.

- Лано Ігорівно, — чується позаду знайомий голос. – Я така щаслива, що Ви знову з нами.

- Я теж, привіт, — посміхаюсь своїй помічниці. – що нового тут відбулось?

- Лише декілька нових замовлень, а так, — дівчина знизує плечима, — ніби нічого не змінилось. Блондинка забігає за мною у кабінет та чекає на розмову. Таню-Таню, не має у мене зараз ні сил, ні бажання обговорювати все, що трапилось.

- Чудово, ну що ж, я повернулася, тому збери, будь ласка нараду на шосту вечора.

- Добре, — киває та записує до блокнота, а тоді поправляє окуляри на переніссі та заминається у короткій паузі. - Ем-м-м, Лано Ігорівно, всі ми бачили останні новини й нам дуже шкода...

- Таню, не сьогодні, — перебиваю дівчину. – Зроби так, аби плітки не ходили офісом, інакше, якщо дізнаюся – звільню. І ти, ти теж не говори більше про цю ситуацію.

- Добре, — киває. – можу бути вільна?

- Так, і ще, принеси теки з замовленнями новими та гарячий шоколад.

- Добре, — дівчина виходить залишаючи мене одну зі своїми думками.

На вулиці сьогодні холодно, відчувається справжнісінька зима. Навіть теплий одяг вже не зігріває. Роздягаюсь та тру долоні одна об одну, аби хоч якось зігрітися, а тоді берусь за справи. Таня повертається з шоколадом та декількома теками. Оце так, мене не було лише декілька днів, а відчуття такі, ніби я тут не з’являлася місяцями.