Глава 14

- Доброго дня, — хапаю лікарку за лікоть, й напевно, трішки не розраховую силу, тому, помічаю її погляд та послаблюю хватку. – Перепрошую...

- Це ви? – видихає, — налякали. Доброго дня, Світлано, Ви до Назара?

- Так... Тобто, не зовсім, — заминаюсь, розуміючи делікатність ситуації. – ми можемо поговорити наодинці?

- Так, звичайно, — погоджується, але бачу, що насторожується. Звичайно, тут і дурню зрозуміло, що пахне смаженим.

Лікарка відчиняє двері та впускає мене усередину, а тоді заходить сама та займає своє крісло. Ситуація стає напруженою, бо насправді я ще ніколи не робила того, що планую зробити зараз й відчуваю себе ніяково. Чорт...

- Про що йтиме мова? – переходить відразу до суті.

- Тут така справа, — починаю та затихаю. – До Назара приходила поліція?

- Поки ні, але, планується зустріч на завтра, — видихаю. Встигла. Лишається тільки домовитися з лікаркою й ввести план у дію.

- Чудово, — вигукую. – Тобто, тоді у мене до Вас прохання, — жінка тягне до гори брови.

- Яке?

- Ви не могли б сказати їм, що Назар ще не прийшов до тями, — благаю. Розумію, можливо це виглядає не дуже, але іншого виходу я не маю.

- Тобто? Ви розумієте, про що просите, Лано? – обурюється лікарка й підіймається з-за столу.

- Розумію, як і розумію те, наскільки дивно це прохання виглядає, але... якщо Ви не зробите цього, Назар не прийме мою допомогу.

- Це незаконно, я не маю права брехати поліції, — видихає шумно. – Вибачте, але – ні.

- Будь ласка, благаю, — підіймаюсь та складаю руки у мольбі. – мені це необхідно... Йому це необхідно.

- Я розумію, але не маю права цього робити, зрозумійте!

- Я можу заплатити, — дістаю із сумки конверт з грішми.

- О ні, — викрикує. – Сховайте негайно, гроші я точно не братиму... Краще допоможете цими грішми Назару, я постараюсь щось вигадати, але нічого не можу обіцяти.

- Дякую, — шепочу. – дякую велике. До нього можна зараз?

- Можна, думаю, навіть потрібно, — засмучено говорить. – за увесь час жодного відвідування не було.

- Тоді я піду, — киваю, — ще раз дякую.

- Поки немає за що, — знизує плечима.

Стає трохи спокійніше й навіть дихати стає легше. Єдине, що непокоїть розмова з Гелею. Я її здорово образила й розумію це. Навіть уявлення не маю, як буду згладжувати ситуацію між нами, та поки планую зустрітися з Назаром. Напевно, для нього буде трохи дивно, що я приходжу вже удруге, але ж не можу залишити ось так, його самого.
Стукаю та відчиняю двері де натрапляю на злий погляд чоловіка. Ох, він і справді ненавидить увесь світ і дівчину, що наїхала на нього. Як би знав, що вона це я...

- Привіт, — тихо вітаюсь. – це знову я.

- Бачу, — буркає чоловік. – Чого знову прийшла?

- Провідати, — відкидаю усі почуття на задній план та намагаюсь не звертати увагу на його хамство. Натягую посмішку, — сумно напевно самому тут.

- Не твоє діло, — гарчить. – Провалюй, Свєто, тут тобі нічого ловити.

- Вибач? – щиро не розумію про що це він говорить.

- Чого ти сюди ходиш? Тебе тут ніхто не чекає, тому, провалюй і не повертайся.

- Боже, — фиркаю. – Слідкуй за язиком, Назаре. Я хвилювалася за тебе, мені справді тебе шкода, що ти тут сам і... і у такій ситуації. Я хочу підняти тобі настрій, допомогти, якось згаяти час, а ти... ти поводишся ніби останній покидьок.

- Можливо, я такий і є, — сичить та хмикає. – ти ж не знаєш мене, Лано. Мені подобається ось так лежати тут самому, — гаркає й повертає очі, заглядаючи у мої.- я звик до самотності й мені прекрасно, тому... Вихід там, — вказує пальцем на двері.

- Я нікуди не піду, — заявляю. Не цього разу. Годі мене проганяти, врешті, я не маю права ображатися на його слова, бо у всьому винна сама, тому, нехай говорить, що хоче, а я залишусь. Відсовую стілець, що поруч з його ліжком та вмощуюсь. – Сьогодні чудова погода, правда?

- Мені байдуже, — шипить та карі очі наливаються гнівом. Боже... невже я його так дратую, але чим? Допомогою? Це ненормальна поведінка людини. Я б зрозуміла її, як би Назар знав правду, але зараз... він не знає її, правда ж? – іди геть! – кричить та кидає книгою, яку щойно читав у двері. – Геть! Геть! ГЕТЬ!!!

На мить замовкаю та даю йому прийти до тями. Нехай заспокоїться. Зараз я йому потрібна, навіть, якщо він це заперечує, та це так, тому, через декілька хвилин, коли напруга зникає, а дихання Назара стає рівним, додаю шепотом:

- Чому ти такий?

- Який?

- Байдужий... Не хочеш приймати будь-яку підтримку, я ж лише хочу допомогти.

- Бо мені не потрібна допомога,- вже спокійно говорить та зітхає. – я звик до самотності, це увійшло у моє буденне життя. Мені не потрібен ніхто, аби почуватися краще. Краще, коли я сам.

- Не вірю, — складаю руки на грудях. – ти просто звик та забувся, наскільки класно з кимось проводити час. Хочеш, я тебе у цьому переконаю?

- Дурна ідея.

- Чудова ідея! – зітхаю. – Припини, всього-на-всього, невеличкий експеримент.

- Я тобі що кролик піддослідний?

- Ні, ти людина, яка втратила будь-який сенс життя, — фиркаю. – вибач, але це правда, і я лише хочу повернути цей сенс на його місце. Тому... що скажеш?

- Скажу, аби ти йшла... додому, Свєто. Прощавай! – гаркає й розвертається до стінки обличчям. Наче мала дитина, чесне слово. Дідько.