Глава 12

Після виписки, викликаю собі таксі та їду додому. Ніколи не відчувала себе так паршиво, як зараз. Мені шкода Назара, справді, і це навіть не через те, що він там фактично нерухомий, а через його самотність, бо, чорт забирай, таке пережити надзвичайно важко.

У квартирі теж не стає краще, відчуваю усім тілом, які нісенітниці говорять люди, коли упевнюють, що домашні стіни лікують. Можливо, у когось це і справді так, та тільки не у мене, бо мої усе пригнічують ще більше.

Наливаю за традицією собі келих вина та телефоную Гелі, хочу знайти хоч у комусь підтримку. Напевно, я на неї й не заслуговую, але ж...і на вічне страждання не заслуговую також. Довгі гудки у слухавці трохи нервують, бо змушують почувати себе такою ж самотньою як і Назар.

- Привіт, - чується на іншому кінці. – нарешті ти подзвонила. Як ти, Лано? Все добре?

- Зі мною - так, тобто, фізично – так, а от морально... коротше, ти зможеш приїхати сьогодні?

- Зможу, - коротко погоджується й цим заспокоює. Я знаю, що Геля завжди прийде на допомогу, тому щаслива мати таку подругу.

Швидко приводжу до ладу свою квартиру, адже у той страшний день, залишила я тут справжнісінький безлад. Клятий Артем. Це ж все через нього, і тільки зараз розумію це. Як би не його вчинок тоді, рік тому, то усе б було по-іншому у моєму житті. Навіть, щонайменше, не було б тих побачень, на яких зустріла Назара. Не було б першого січня тієї дурнуватої розмови й тим паче, це все не привело б мене до  автокатастрофи. А тепер що? Моє життя і без цього перетворилося у шматок лайна, а тепер виллялась купа проблем. Вперше, розумію, що ненавиджу Тьому. Справді, відчуваю, що не лишилось більше ніяких почуттів, лише ненависть. Бо він, наче той апокаліпсис, що руйнує усе в моєму житті.

Втрачаю облік часу, тому не помічаю, за який проміжок приїжджає Геля. Відчиняю подрузі двері та впускаю усередину.

- Привіт, - засмучено вітається, - ну як ти, крихітко?

- Привіт, - обіймаю подругу та приймаю фрукти з вином. – не знаю... важко якось. Проходь, маю тобі розповісти, - дівчина заходить до вітальні та сідає на стілець біля столу.

- Ти вже говорила з тим чоловіком? Як він відреагував? Не збирається подавати до суду?

- Суд? – звожу брови. Про це я навіть не думала, напевно, це не так важливо у цій ситуації та й байдуже. Я справді винна, тому, якщо й доведеться відповідати за цей вчинок, значить так має бути. – Не думала про це, - шепочу. – Все настільки складно, ти навіть не маєш уявлення, Гелю.

Дівчина дістає келихи та заповнює їх вином, а я в цей час мию фрукти.

- В сенсі складно? Тобто, зрозуміло, що лишити людину ніг, це не легко, але про що ти говориш?

- Цей чоловік... я знаю його, Ангеліно. І, я не зізналася, що я та сама дівчина, яка знесла його й забрала частину сенсу життя.

- Хто він? – зводить брови подруга. – Я знаю його?

- Знаєш, - знизую плечима та бовтаю у руці келих. – Назар, - коротко відповідаю, - той самий, з вечора побачень.

- О Боже, - дівчина хапається долонями за обличчя й від такої реакції мороз шкірою пробігає удвічі швидше. Тільки зараз розумію, наскільки жахливо це виглядає зі сторони. – оце так збіг.

- Не те слово, - фиркаю та ставлю келих, після маленького ковтка.

- Ти вляпалася, Лано, - з сумом говорить. – Чому ти відразу не розповіла йому, що це ти була за кермом?

- Не знаю, - нервово стукаю пальцями об стіл. – Я злякалась, розумієш? Я не знаю, що зі мною сталось, та я так злякалась, що він дізнається. Викине мене за двері й це розіб'є його ще більше. Краще... краще я просто буду допомагати йому, а як тільки стане краще, розповім і піду.

- Це неправильно, подруго, - переконує дівчина. – Цим зробиш лише гірше, й тоді йому буде ще болючіше.

- Я не можу розповісти зараз правду, Гелю! – зриваюсь на крик, - зрозумій, просто не можу й не маю права. У нього нікого немає, не мами, не тата... нікого! Він сам, і підтримки й допомоги чекати нізвідки, - роблю паузу, а тоді спокійніше додаю, - я маю йому допомогти. Тільки я, а якщо дізнається, що це все моїх рук діло, ні за що не погодиться на допомогу. Я поставлю Назара на ноги, а тоді пропаду з його життя.

- Це божевілля якесь, Лано, - заперечує дівчина. – ти розумієш, що ти не проста особа, й всі знають хто саме тоді потрапив в аварію. Усі новини гудять про це, а ти надієшся, що він не дізнається? Та краще розкажи йому про це сама, поясни... Набагато гірше буде, коли Назар дізнається це не від тебе особисто, а від когось.

- Я замну цю справу й зроблю все, аби він не дізнався зараз, - шиплю. – Врешті-решт, у мене на це є можливості.

- Роби як знаєш, подруго, та я не підтримую тебе у цій справі, бо вважаю це божевільним вчинком, - знизує плечима. – як і не розумію того, на що ти розраховуєш цим. Але, це твоя справа, а я лише хвилююсь за тебе, бо невідомо чим це все може обернутися.

- Розумію, Гелю, але і ти мене зрозумій, - опускаю погляд. Знаю, що Ангеліна в чомусь має рацію, але ж, хто допоможе Назару, якщо я ось так піду й зізнаюсь у тому, що накоїла? Він мене пошле на хрін й більше ніколи не підпустить до себе, а про допомогу й мова не йтиме, тому, я маю зробити саме ось так, бо не бачу іншого виходу.

Геля залишається на ніч у мене, аби підтримати та впевнитись, що більше не вляпаюсь у якусь халепу. Після цієї розмови з дівчиною, більше поглиблююсь у весь сенс скоєного та розумію, що новини дійсно гудуть лише цією аварією й якщо Назару натрапить на очі ця історія, для мене це буде кінець, та й для самого чоловіка теж.

Роблю декілька дзвінків та вирішую справу з новинами, більше їх не крутитимуть. Так, я буваю й переконливою. Не можливо бути відомою й доброю, у якійсь мірі, ти завжди маєш ставати тією самою змією, яка знищить будь-що, якщо не буде по її волі. Ось і прийшов цей самий момент, та не все виявилось так просто. Багато видавництв видали випуски газет з цією пригодою, тому довелось викупити усі. Розумію, що за час, поки я була у лікарні газети розійшлися по руках, але, я мала робити хоч щось. Цим самим вбережу Назара від правди й витягну його з того пекла. Принаймні, поки що...