Глава 10

Прокидаюсь у палаті лікарні й перше про що думаю, це те, чи усе добре з тим чоловіком. Боже. Чому я така невдаха? Чому уже другий рік поспіль зі мною стаються якісь халепи, а тепер ще й це... Можливо, я взагалі його вбила через свій паскудний настрій і свої проблеми змусила страждати когось. Господи, хто взагалі просив ганяти сьогодні? Коли усе ось так, сиди вдома й не висовуйся, але ж ні. Куди там, а тепер що?

Підриваюсь з ліжка, але відразу падаю назад, бо паморочиться у голові. Все ж, мабуть, і мене приклало головою об щось, але хоч жива та майже не ушкоджена. За декілька хвилин двері палати відчиняються й до неї входить лікар.

- Світлано Ігорівно, ви прокинулися?

- Так, все в порядку, - хапаюсь за скроні. – що з тим чоловіком, якого я збила? – лікарка опускає очі та потирає підборіддя, а тоді відкашлюється та сідає на стілець поруч зі мною. Це жахливо напружує, бо як би було усе добре, то й реакція, відповідно, на моє запитання була іншою.

- Тут ситуація не зовсім хороша, - відкриває якусь теку.

- Він живий? – схвильовано запитує те, що цікавить найбільш.

- Живий, але... у нього травма хребта.

- О Господи... – прикриваю руками рота. – які прогнози? Все настільки жахливо?

- Важко спрогнозувати, - знизує плечима. – Але, велика ймовірність того, що Назар Маркович не стане більше на ноги.

- Це все через мене, - зітхаю та закриваю долонями обличчя. – Боже, що ж я накоїла? Зіпсувала людині життя через свої переживання.

- Це вина вас обох, він теж порушував, - лікарка робить паузу. – Гірше те, що у Назара Марковича не має рідні, аби оплатити його операцію та лікування.

- Він отямився вже?

- Ще ні, але за декілька днів прийде до тями.

- Я можу чимось допомогти? Гроші, ліки, будь-що, тільки скажіть, - прошу лікарку. – І, ще, я б хотіла поговорити з ним особисто й попросити вибачення.

- Домомога точно знадобиться, - киває, - звичайно, ви можете навідатись, коли пацієнту стане ліпше, але самі розумієте, - знизує плечями. – Гарної реакції на вашу появу чекати не варто. Швидше за все Назар Маркович буде засмучений та злий.

- Я розумію... але вибачитися все одно повинна.

Мене ще декілька днів тримають під наглядом, аби стан не погіршився, хоча, не розумію для чого, бо відчуваю себе прекрасно, не враховуючи моральний стан. Ситуація з цим Назаром до біса напружує. Все б нічого, як би я чітко не усвідомлювала, що це все через мене. І він там зараз страждає через мене, а потім отямиться й що далі?... Я купу разів уявляла нашу зустріч, купу разів тренувала слова, які маю сказати, але... Чорт забирай, таке нереально пробачити.

З кожним наступним днем, не знала чого хочу більше, чи то, аби чоловік швидше отямився й поговорити з ним, чи боялася цього моменту... Усередині мене живе та маленька дівчинка, яка боїться дорослих вчинків. Боїться відгрібати за власними косяками. Боїться усього, дідько.

Інколи задумувалася про те, що ми з Назаром чимось схожі. У мене теж не має рідні, крім Гелі, звичайно, але... це не те, що дійсно потрібно у таких ситуаціях. Хоча, дівчина й надала мені підтримку та набагато важливіше мати підтримку батьків чи коханої людини. Я навіть не знаю, чи є хтось у Назара. Можливо, у нього дівчина чи навіть наречена. Можливо, у них має відбутися весілля, а я... Чорт, через мене все ось так. Боже, чому все і завжди так?

Двері палати відчиняються неочікувано й переді мною постає лікарка.

- Світлано, доброго дня, - дарує легку посмішку, чим викликає якесь хвилювання.- Я з гарними новинами.

- Доброго, - вітаюсь й в передчутті якогось страху чекаю на новини.

- Назар Маркович отямився, - дивиться на мене, а я наче торопію, лише кліпаю та чую, як б’ють стрілки годинника. – А ще, вас виписують.

- Як він? Як прийняв новину про свій стан? – посмішка з лиця жінки зникає й погляд стає холодним.

- Все складно, - робить паузу. – Важко сказати, але, ніхто не зрадів би й нормально не відреагував на таке становище. Все ж, великий відсоток того, що він більше не буде ходити, тому...

- Я зрозуміла, - перериваю жінку. – Можна до нього?

- Я... Я не думаю, що це гарна ідея, - говорить. – Йому б поліпшити настрій, а ви, вибачте, тільки погіршите його.

- Я не скажу, що це зробила я... тобто скажу, але не сьогодні.

- Тоді можете навідати, палата 407.

- Дякую, - киваю й відразу першим ділом йду до палати чоловіка.

Перед самими дверима, впевненість кудись зникає й на заміну їй приходить божевільний страх та провина. Я навіть не маю уяви, що саме буду говорити й як поясню, чому якась незнайома жінка прийшла, аби навідати зовсім чужу людину, та відчуваю, що маю це зробити. Маю допомогти йому на моральному рівні... тому, шумно видихаю та відчиняю двері 407-ої палати, а там...

- Ти? – чоловік зводить брови. Чорт забирай, це той самий Назар з вечора побачень. Оце так халепа.