Глава 8

Приходжу до тями та відчуваю себе ідіоткою. Стою на сцені, на якій щойно відбулось феєричне шоу, мене поцілував чоловік, потім стягнув мою маску, що змусило усіх побачити, хто саме приховується за нею. Світлана Ярма – жінка, яка тримає на собі цілу імперію дизайну. Мій бренд найвідоміший по усій Україні, кожна друга відома особистість носить одяг саме мого бренду. Ось так. Є чим пишатися, та тільки щастя не має, ще й це усе лайно виллялось на голову. Хіба мала дозволити стягнути цю бісову маску. Тупа ти, Лано...

Отямившись, збігаю зі сцени та розлючена прямую прямо до Гелі. Подруга кокетує з якимось чоловіком й навіть не помічає мене поряд із собою.

- Гелю! – сичу. – Що ти накоїла? – відтягую подругу від чоловіка. Зараз байдуже, що вони вели розмови.

- Що з тобою відбувається, Лано? – здіймає брови. – Ти робиш з мухи слона, чесне слово.

- Він осоромив мене! Бісів байкер, - лаюсь. Справді, зараз я настільки розлючена й на байкера й на подругу. І взагалі на увесь світ. – Стягнув ту кляту маску і що тепер? Подивись, як на мене дивляться люди.

- Ти з глузду з’їхала? – пирскає від сміху. – Лано, це лише розваги, ти усе так буквально сприймаєш. Хто на тебе дивиться? Тут всі прийшли повеселитися, й те хто ти така нікого не цікавить. Тут усі досягли чогось, усі відомі й ти навіть не знаєш, хто вони такі, як і вони не знають тебе... напевно.

- Хто той байкер? – запитую перше, що приходить до голови. Якщо тут всі відомі, то і він має чимось володіти. Цікаво все ж, бо раніше я ніколи не чула про нього. Та й не чула ні про кого тут, але ж...

- Ніхто, - щебече. Дивуюсь, тобто ніхто? Як це можливо? Сама ж щойно сказала що тут усі відомі. – Назару просто пощастило сюди потрапити, так буває. Кожного року розігрують щасливе запрошення. Той кому щастить має пріоритети, тому цей Назар прийшов сюди не зовсім у потрібному вбранні, - подруга тягне коктейль з трубочки. – Але... такий, до біса, він класний. Так що тобі пощастило, подруго, а ти ниєш. Зберися та розважайся й дякую долі, що поцілунок тобі перепав саме Назара.

- Ох, Гелю, - зітхаю. – Я хочу додому.

- Ти така нудна-а-а, Лано-о-о, - пищить дівчина та знову всмоктує коктейль.

- Я поїду, - киваю у сторону виходу. – Дякую за вечір... Не дала занудьгувати.

- Відпусти минуле, - кричить на вухо. – Усе ж класно, подруго.

- У тебе – так, - зітхаю. – Ангеліно, у тебе такий чоловік, а ти робиш йому боляче й тільки дратуєш своїми витівками. Не боїшся, що втратиш? – зараз розумію Олега, тому що це все... це так образливо, коли ти закохуєшся.

- Нічого з ним не станеться, я не відступаю від своїх стратегій, Ланко, - сміється дівчина. – Скоро я йому набридну, розлучимось, відберу половину грошей і звалю нахрін до Каліфорнії.

- Дурненька ти, - кидаю пошепки. Ну і нехай. Врешті, не моя це справа, а зараз хочеться просто утекти звідси. – Я йду, Геля, ти лишаєшся у цьому божевіллі?

- Я лишаюсь, - щебече. – Викликати водія, аби відвіз тебе?

- Не потрібно, хочу пройтися ще.

- Ну гаразд, - обіймає мене та проводить до виходу.

За дверима закладу відчуваю якесь моральне полегшення. Більше нічого та ніхто на мене не тисне. Годинник показує четверту ранку. У інший день мало б бути тихо та порожньо, але не сьогодні. Чомусь молодь постійно святкує це ось так. Безглуздо. Як би у мене були живі батьки... Ми б святкували разом, усією родиною. Усе було б по-іншому, але все склалось саме ось так. Я залишилася сама. Тільки Геля надає підтримку.

Підіймаюсь сходами до скверу, де усе виблискує кольоровими гірляндами. Казкова атмосфера... як шкода, що мене це все тепер дратує.

На мить стає цікаво як там Артем, як він проводить Новий рік. Розумію, що він став батьком. Батьком та чоловіком іншої жінки. Як мало часу знадобилось, аби одружитися з нею. Сім років. Сім років ми були разом, та він навіть не планував цього, а з нею позустрічався рік. І ось. Родина. Невже, до одруження веде тільки дитина? Хіба можна ось так? Хіба не вистачить лише кохання? Байдуже... Вже не має значення. Уже нічого не повернути.

Далі до думок залазить той байкер. Прямо таки витісняє Артема з голови та займає його місце. Нахаба. Серйозно, він – нахаба. Не зустрічала ще таких. І мене це до чортиків роздратувало. Поцілував та стягнув маску з обличчя. Як це розуміти? Сам приховує свою персону, але хіба це потрібно? Адже прийшов для «кохання». Хоча... цілується він справді класно, Геля мала рацію – мені пощастило. Навіть з Артемом не відчувала жодного разу тих зірочок. Соромно зізнатися у цьому, але мені так сподобалося, що потай я б повторила це знову. Розумію, що цього ніколи не станеться, бо я навіть не знаю хто він такий і як виглядає й від цього трохи сумно. 

Сьогодні не страшно ходити містом, тільки холодно. Та я навіть не встигаю помітити, як опиняюсь біля свого під’їзду, а годинник вибиває шосту. Ось так, Лано, у тебе почалось нове життя й ось так, ти опиняєшся знову наодинці у своїй квартирі. Твоє нове життя є відбитком старого, бо нічого не змінюється. Абсолютно. Ти знову повертаєшся до початку й страшно уявити, що так буде усе життя.