Втеча із Велмор

Ох і хвилююсь я тепер, бо коли прокидаюсь, то розумію, що все, що було вчора, — реальність. Не знаю, як таке можливо. Ніколи ж не вірила в інші світи, ще й з магією. І тут таке… Ну і свиню мені підклав Артурчик. Чи він таки Артемій? Виходить, що мій друг — насправді ніякий не друг, а найманець? Чи хто?

У руках досі тримаю маленький мішечок. Його міцно зав’язано, але я з цікавості ледь зазираю всередину через малюсіньку дірочку. Здається, там якийсь пісок.

— А як цим користуватися? — питаю жінку, яка сидить на тому ж місці й щось собі шепоче під ніс.

— Розсіяти.

— І що буде?

Вона повертається до мене й похмуро дивиться, наче в чомусь звинувачуючи.

— Я ж сказала, що це на крайній випадок! — роздратовано нагадує.

Ну і неприємна вона. І дивна. Навіть хочу щось відказати у зухвалій манері, як чуються кроки. Двоє чоловіків у сірому старовинному вбранні за руки тягнуть мене до саду, де вже чекає Емір.

Він одразу переводить свій холодний погляд з фонтану на мене.

— Що ти вирішила? — питає, наче наскрізь проштрикуючи питанням.

Ціпенію, оглядаючи його. І як так вийшло, що такий звабливий чоловік такий паскудний за характером?

— Не знаю… — майже пищу.

— Не знаєш?! — він щиро дивується. — Твоє життя хіба нічого не варте?

— А ви мені погрожуєте? — моя черга дивуватися. — Будь ласка, відпустіть. Ви, певно, мене з кимось переплутали. Я — звичайна дівчина, яка не має уявлення, який такий артефакт вам потрібен.

Після цих слів закусую язик, бо розумію, що дарма це сказала. Тепер погляд Еміра припадає до шиї, де б мала бути підвіска.

— Де амулет?! — він тицяє пальцем у мою грудину, і при цьому його голос розходиться відлунням.

У цій ситуації тішить лише одне — Адріана не віддала йому мою прикрасу, а отже, це не він її вночі підсилав до мене.

— Я її заховала, — мужньо заявляю.

Тоді Емір дає наказ своїм людям:

— Обшукати темницю!

Я ковтаю й намагаюся тримати дистанцію. Дарма. Емір підходить впритул і хапає мене за плечі. Мені стає страшно, але водночас його могутня енергетика діє на мене досить магнетично. Тепер його обличчя надто близько, і через це зовсім втрачаю пильність. Та коли його пальці вже боляче впираються у шкіру, це змушує мене прийти до тями.

— У вас гарні очі, — бовкаю перше, що приходить в голову.

Вони й справді незвичного кольору жовтуватих відтінків. Ніколи таких не бачила.

— До чого тут очі?!

— Відпустіть мене… Я віддам амулет.

Емір забирає руки й застигає в очікуванні.

— Відверніться, — прошу його. — Я його заховала у надійне місце.

Трохи відходжу в бік воріт, які помітила ще минулого разу, й повертаюся спиною до власника маєтку. Дивно, що ті ворота ніхто не охороняє. Це мені на руку.

Була не була! Починаю стрімко бігти в бік воріт, адже я досить швидка. Бігаю кожного ранку роками. А цей Емір у своїх спорядженнях навряд наздожене. У будь-якому випадку удачу варто перевірити.

І що найдивніше, то це те, що за мною ніхто не біжить. Та варто мені наблизитись до воріт, як величезна тінь накриває з головою, вітер враз сколихує світлі пасма й чується гул над головою.

Я підіймаю очі догори й щелепа відвисає, всередині все стискається. Наді мною пролітає велетенський синій дракон. Тепер вже й зупиняюся, вся тремчу.

Гігантське чудовисько в цей час пролітає ще трохи вперед, змахнувши стрілчастим хвостом, і повертається до мене. Я мимовільно присідаю й затуляю обличчя рукою. Тоді тварюка головою штовхає мене — і я падаю на спину. Чудовисько відкриває пащу й видає пронизливий звук. От тільки одне не розумію — звідки взявся цей дракон?

На роздуми часу немає, бо ще трохи — і від мене залишиться лише мокре місце. Вчасно згадую про мішечок тієї дивної жінки. Я його весь час тримала в кишені своїх чорних джинсів. І от тепер тремтячими руками швидко розв’язую його, набираю в жменю вміст — і жбурляю його в очі дракону. Це змушує його заревіти й труснути головою, щоб струсити з себе цей пил.

Тепер мені ще більше лячно, бо я розгнівила тварюку, яка зараз просто наді мною. Від безвиході заплющую очі й повністю лягаю на землю. Скоцюрблююсь. І через мить відчуваю, як щось дихає поруч. Наважуюсь розплющити очі й впритул бачу обличчя Еміра. Він тримається наді мною, спершись руками об землю, і палко зазирає в очі.

— То ви — дракон? — лише встигаю запитати.

І відразу ж цей владний чоловік впивається своїми вустами в мої. Напевно, це мене ще більше дивує, ніж те, що він хвилину тому був чудовиськом. Та відмовити не можу. Від його звабливих дотиків тремчу. Навіть не хочу, щоб це закінчувалось. Але чому він мене цілує? У нього ж скоро весілля… Навіть закрадається думка, що я дійсно йому сподобалась, але в той самий час розумію, що такі почуття він став проявляти після того порошку, який жбурнула в його обличчя. Невже я зачарувала Еміра?

— Відпустіть мене… — чуттєво благаю після поцілунку.

Він підіймається й подає мені руку, допомагаючи встати на ноги.

— Я — верховний дракон, Златославо, — пояснює він. — Ти знаходишся у моїх володіннях, і я обіцяю приймати тебе тут якнайкраще, щоб ти залишилась у нашому світі назавжди.

Емір зараз зовсім не схожий на себе. Немає того стального погляду й поважного вигляду, підперезаного надмірністю у кожному русі.

— Он як? А я б залишилась, мабуть, але… — оглядаю все навколо й помічаю при вході в замок Адріану, яка манить мене пальцем. — А зачекайте на мене хвильку. Я відійду на мить.

— Златославо, куди ж ти? — цікавиться він.

— Чекайте на мене! — майже наказую, а сама мерщій кваплюсь до Адріани.

Вона спантеличено мене розглядає.

— Чому він за тобою не йде? — питає вона.

— Здається, мені вдалося його зачарувати. Але не знаю, чи це надовго. Ми вже можемо повернутися?

Вона дістає маленьке люстерко з дрібними символами навколо дзеркала й показує мені: