Подарунок від безвиході

 Я не здаюсь і продовжую кричати, кликати на поміч, схопившись за товсті грати. Коли раптом чую голос з такої ж клітки поруч.

-Не витрачай сили дарма…

  Я прислухаюсь, приглядаюсь. Там сидить жінка в широкому капюшоні років тридцяти п’яти. Вродлива на обличчя, але брудна й загалом змучена з вигляду. 

-А ви хто? - питаю. 

  Але відповіді немає. Я починаю оглядати стіни й шукати вихід. Навіть крізь грати намагаюсь пролізти, але не вдається через ті пончики, якими ласую перед сном. І ще круасанчики винуваті, лимоні вафельки…

-З замку дракона ще ніхто не тікав, - знову чую голос.

-Та поясніть, що тут відбувається! - голосно вимагаю.

-Як ти потрапила в цей світ?

  І я в подробицях все розповідаю. А що втрачати? Гірше вже точно, що не буде. А тоді розчаровано питаю:

-Що ж буде зі мною? Можливо, таки подарувати йому ту підвіску? Він же якийсь божевільний. А я додому хочу. У мене манікюр через годину!

  Жінка здивовано мене оглядає.

-У тебе буде шанс звільнитись звідси. 

-Справді? Коли?! - припадаю в її бік.

  Але більше вона нічого не говорить. Повертається до стіни й ледь-ледь хитається. 

-От так тяжко сказати, чи що? - нервуюсь.

  Та вона наче оніміла. Тому мені нічого не залишається, як спертись на холодну стіну й чекати.

   І так проходить чимало часу, бо за малюсіньким віконцем вже й темніє. Я намагаюся спати, але в таких умовах - це щось неможливе. Ледь-ледь вдається посеред ночі трохи задрімати, як поруч чую чийсь тоненький голосок, що розрізає бездоганну тишу:

-Ей… Чуєш? Як тебе? 

  Я підриваюся й намагаюсь зрозуміти, хто говорить. Перед собою за гратами бачу ту саму дівчину, яку прийняла за суджену Еміра.

-Я..?

-Ти. Як звати?

-Златослава… - в’яло представляюсь.

-Ти з Землі?

-Так.

-Я так і зрозуміла, коли твій одяг побачила. Я теж з Землі, але от застрягла, як бачиш, тут. Ще й заміж мушу вийти за Еміра. Тож мені також не солодко. 

  Уважно слухаю її і намагаюсь второпати, чого цій дівчині треба. 

-А, здається, в тебе не такі вже й скрутні обставини. Поміняємося? - кидаю саркастично.

-Ти хочеш повернутися додому? - питає вона.

-А ти як думаєш?

-От і я хочу. Для цього мені треба той артефакт, який в тебе на шиї.

  Мені смішно від того, що вона така наївна.

-Справді думаєш, що я тобі його віддам? - тихо сміюся в себе. - Якщо і подарую комусь, то твоєму коханцю. Так більше ймовірності, що потраплю додому.

-Ні! - голосно видає загадкова співрозмовниця з розкішною зачіскою, яку можу роздивитись завдяки свічці, яку вона тримає в руках. - Хтозна-чим це закінчиться. Твоя підвіска - могутня річ. Ти просто багато чого не знаєш. 

-А цей Емір… нащо він так хоче її отримати в подарунок? І чому насильницьки не відбере? Може ж.

-Вона перейде йому тільки, якщо подаруєш, - пояснює дівчина. - Я не знаю для чого йому така сила, але впевнена, що цей артефакт можна обміняти на річ, яка нам допоможе повернутися. 

  Я задумуюсь. Не хочеться вірити цій незнайомці, але в будь-якому випадку вона більше викликає довіри, ніж володар маєтку.

-А якщо просто увійти в камін? Я сюди так потрапила.

-Лише тому, що тебе тут чекали. Коротше, ти вибратись хочеш?

  Дівчина простягає руку й чекає.

  Якийсь час стискаю в пальцях круглу з дивними символами всередині підвіску, але врешті розщіпаю ланцюжок і вкладаю подарунок дідуся в тонку долоньку, бо, чесно кажучи, хочеться звідки якнайшвидше вибратись, а тому Еміру навряд можна довіряти. І взагалі… він дав мені ляпас. Я образилась. А більше немає на кого покластися, крім нього. Чортова безвихідь…

-Ти не пошкодуєш, - обіцяє наречена Еміра. - Тільки нікому не зізнавайся, що віддала артефакт. 

  Вона одразу ж повертається спиною, щоб піти або й побігти.

-А звати тебе як? - наостанок питаю.

-Адріана…

  І витончена постать зникає разом з хмаринкою світла. А мені так погано стає. Відчуваю себе так, наче душу продала. Можливо, дарма їй віддала підвіску? Що як вона мене кине? Той Емір точно розірве мене своїми сильними руками. 

-Ти все правильно зробила… - чую голос в темряві від тієї мовчазної і дивної жінки. 

  Вона підходить і простягає мені маленький мішечок. 

-Що це? - намагаюсь розгледіти його в темряві, але світла місяця для цього недостатньо.

-Бери. У скрутну мить знадобиться. Але лише на крайній випадок!

-Зрозуміла, - приймаю подарунок, бо зараз готова вхопитись за все, що може мене врятувати. 

  А далі та жінка знову повертається на своє місце й замовкає. Мені ж тепер спати зовсім не хочеться. Думки гудять, неначе бджоли. Лише під ранок ненадовго провалююсь у сновидіння, в якому спостерігаю, як небом літають могутні дракони з страхітливими очима.