Подарунок від безвиході

Я не здаюсь і продовжую кричати, кликати на допомогу, схопившись за товсті грати. Коли раптом чую голос з такої ж клітки поруч.

— Не витрачай сили дарма…

Я прислухаюсь, приглядаюсь. Там сидить жінка в широкому капюшоні років тридцяти п’яти. Вродлива на обличчя, але брудна й загалом змучена з вигляду.

— А ви хто? — питаю.

Але відповіді немає. Я починаю оглядати стіни й шукати вихід. Навіть крізь грати намагаюсь пролізти, але не вдається через ті пончики, якими ласую перед сном. І ще круасанчики винуваті, лимонні вафельки...

— З замку дракона ще ніхто не тікав, — знову чую голос.

— Та поясніть, що тут відбувається! — голосно вимагаю.

— Як ти потрапила в цей світ?

І я в подробицях все розповідаю. А що втрачати? Гірше вже точно не буде. А тоді розчаровано питаю:

— Що ж буде зі мною? Можливо, таки подарувати йому ту підвіску? Він же якийсь божевільний. А я додому хочу. У мене манікюр через годину!

Жінка здивовано мене оглядає.

— У тебе буде шанс звільнитись звідси.

— Справді? Коли?! — припадаю в її бік.

Але більше вона нічого не говорить. Повертається до стіни й ледь-ледь хитається.

— От так тяжко сказати, чи що? — нервуюсь.

Та вона наче оніміла. Тому мені нічого не залишається, як спертись на холодну стіну й чекати.

І так проходить чимало часу, бо за малюсіньким віконцем вже й темніє. Я намагаюся спати, але в таких умовах це щось неможливе. Ледь-ледь вдається посеред ночі трохи задрімати, як поруч чую чийсь тоненький голосок, що розрізає бездоганну тишу:

— Ей… Чуєш? Як тебе?

Я підриваюся й намагаюсь зрозуміти, хто говорить. Перед собою за гратами бачу ту саму дівчину, яку прийняла за суджену Еміра.

— Я..?

— Ти. Як звати?

— Златослава... — в’яло представляюсь.

— Ти з Землі?

— Так.

— Я так і зрозуміла, коли твій одяг побачила. Я теж з Землі, але от застрягла, як бачиш, тут. Ще й заміж мушу вийти за Еміра. Тож мені також не солодко.

Уважно слухаю її і намагаюсь второпати, чого цій дівчині треба.

— А, здається, в тебе не такі вже й скрутні обставини. Поміняємося? — кидаю саркастично.

— Ти хочеш повернутися додому? — питає вона.

— А ти як думаєш?

— От і я хочу. Для цього мені треба той артефакт, який в тебе на шиї.

Мені смішно від того, що вона така наївна.

— Справді думаєш, що я тобі його віддам? — тихо сміюся в себе. — Якщо і подарую комусь, то твоєму коханцю. Так більше ймовірності, що потраплю додому.

— Ні! — голосно видає загадкова співрозмовниця з розкішною зачіскою, яку можу роздивитись завдяки свічці, що вона тримає в руках. — Хтозна-чим це закінчиться. Твоя підвіска — могутня річ. Ти просто багато чого не знаєш.

— А цей Емір... нащо він так хоче її отримати в подарунок? І чому насильницьки не відбере? Може ж.

— Вона перейде йому тільки, якщо подаруєш, — пояснює дівчина. — Я не знаю, для чого йому така сила, але впевнена, що цей артефакт можна обміняти на річ, яка нам допоможе повернутися.

Я задумуюсь. Не хочеться вірити цій незнайомці, але в будь-якому випадку вона більше викликає довіри, ніж володар маєтку.

— А якщо просто увійти в камін? Я сюди так потрапила.

— Лише тому, що тебе тут чекали. Коротше, ти вибратись хочеш?

Дівчина простягає руку й чекає.

Якийсь час стискаю в пальцях круглу з дивними символами всередині підвіску, але врешті розщіпаю ланцюжок і вкладаю подарунок дідуся в тонку долоньку, бо, чесно кажучи, хочеться звідси якнайшвидше вибратись, а тому Еміру навряд можна довіряти. І взагалі... він дав мені ляпас. Я образилась. А більше немає на кого покластися, крім нього. Чортова безвихідь...

— Ти не пошкодуєш, — обіцяє наречена Еміра. — Тільки нікому не зізнавайся, що віддала артефакт.

Вона одразу ж повертається спиною, щоб піти або й побігти.

— А звати тебе як? — наостанок питаю.

— Адріана...

І витончена постать зникає разом з хмаринкою світла. А мені так погано стає. Відчуваю себе так, наче душу продала. Можливо, дарма їй віддала підвіску? Що як вона мене кине? Той Емір точно розірве мене своїми сильними руками.

— Ти все правильно зробила... — чую голос в темряві від тієї мовчазної і дивної жінки.

Вона підходить і простягає мені маленький мішечок.

— Що це? — намагаюсь розгледіти його в темряві, але світла місяця для цього недостатньо.

— Бери. У скрутну мить знадобиться. Але лише на крайній випадок!

— Зрозуміла, — приймаю подарунок, бо зараз готова вхопитись за все, що може мене врятувати.

А далі та жінка знову повертається на своє місце й замовкає. Мені ж тепер спати зовсім не хочеться. Думки гудять, неначе бджоли. Лише під ранок ненадовго провалююсь у сновидіння, в якому спостерігаю, як небом літають могутні дракони з страхітливими очима.