Випадковість чи доля?

Темрява. Тихо. Зовсім ніяково від того, що увійшла у комору в будинку свого найкращого друга й загубилася в ній. Пограли з друзями в хованки — називається. Та й надто це приміщення велике, як для звичайної комори. Чи це лише в темряві так здається? І чому мене так довго ніхто не знаходить?

Чекаю ще декілька хвилин — і мені вже це все набридає. Аж нерви беруть. Зараз піду та вискажу дружбану Артемчику, що ідея запхати мене сюди була аж надто невдалою. От тільки виберуся звідси.

І от, нарешті, помічаю тьмяний просвіт, на яким одразу рушаю. Але хіба не з іншого боку сюди увійшла? Зовсім вже втратила координацію... Думки в голові плутаються. І раптом таке незвичне відчуття огортає, наче щось йде не так. А у мене, між іншим, інтуїція непогана.

У темряві ледь знаходжу ручку дверей, але відчинити не можу. Та що це таке?! Сильніше налягаю на двері — й в якусь мить розумію, що їх не відчиняти треба, а щосили сунути вбік. Тепер я точно впевнена, що входила до комори іншим ходом. Тоді куди ведуть двері?

Виходжу у громіздку залу готичного стилю, в якій досить похмуро й відчувається вологість. Увагу привертає величезна люстра, у якій замість ламп свічки, а меблів, до речі, майже немає. Лише оздоблене крісло та лави.

  Озираюсь назад — і розумію, що вийшла просто з каміна. Оце так... Дива... Від подиву брови лізуть на лоба, а як знову повертаюсь до зали, аж підстрибую від несподіванки. Щойно попереду нікого не було, а тепер мене зверхньо оглядає чоловік у чорно-червоному плащі й вбранні, пошитому на старовинний лад. Він значно старший від мене, але виглядає звабливо, хоча я й ніколи не задивлялась на старших чоловіків. Чорне трохи скуйовджене волосся, виразні вилиці, стальний погляд. І сильні руки, м’язи яких можна роздивитися завдяки приталеній подовженій сорочці. Я навіть нижню губу мимовільно прикушую, коли роздивляюсь його. Чомусь саме зараз, у настільки недоречну мить, думаю про те, що треба знайти собі хлопця. Мені двадцять п’ять, а я замість того, щоб на побачення бігати, з такими пришелепкуватими друзями, як сама, в хованки граюся. Вже скоро на стариганів кидатимусь!

— Ім’я! — він владно вимагає, щоб представилася.

— Злата...

І тепер чоловік натягує стислу усмішку й змикає долоні на лінії поясу.

— Я чекав на тебе, Златославо.

— На мене? А звідки знаєте моє повне ім’я? — щиро дивуюсь, хоча приємно чути, що хтось взагалі чекав на мене. — Ми, здається, незнайомі... Принаймні, я вас не знаю.

— Емір. Моє ім’я Емір. А ти зараз знаходишся у моєму замку.

Округлюю очі й несусь до вікна. Виглядаю — і дійсно впевнююсь, що перебуваю у справжнісінькому замку. А знизу кам’яна скеля, об яку б’ється хвилями синє море.

Зовсім не віриться, що моє перебування тут — реальність. Все, що відбувається, більше схоже на сновидіння. Може, я кудись головою в коморі втріскалась — і тепер бачу такі мультики? В таке легше повірити.

— А як я сюди потрапила? Чесно кажучи, я зараз нічого не розумію... — від розгубленості нестямно махаю головою. — Увійшла ж у комору, а вийшла з вашого велетенського каміна. Як це можливо?

Поважний чоловік, який назвався Еміром, важкими кроками, що відбиваються відлунням від підлоги, підходить до мене. Від цього стає аж надто ніяково. Він надто близько. Хочеться запитати, чи чув він колись про особистий простір. Можливо, розповісти йому? Бо коли він так близько, навіть дихати боюсь. Нехай він зовні красунчик, а все ж погляд має страхітливий. І щось ще виділяє його, але ніяк не збагну що саме. Цей чоловік немов не з нашого світу. 

— Я поясню, любонька. Прогуляємося в моєму саду? — питає він, тоді одразу його рука осідає на мою талію, а легкий поштовх змушує йти куди направляють.

Навряд планувала з ним кудись переміщуватися, мені б назад у камін — і до друзів, але ноги йдуть, не слухаючись. І зовсім швидко ми опиняємося в… саду? Та тут більше кам’яних статуй, ніж квітів і дерев. А в центрі фонтан з величним драконом. Зате як атмосферно! Тепер вже й маю змогу роздивитися будівлю, з якої вийшли. І це дійсно замок. Справжнісінький величезний готичний замок. Ох, я точно сплю!

 Емір мене відпускає, але все одно знаходиться при цьому надто близько. Свою сотню питань вивалюю одним лише поглядом.

— Ти, Златославо, зараз знаходишся у країні драконів Велмор. Тебе сюди за моїм проханням відправили, — пояснює він.

Це звучить настільки божевільно, що не витримую й пирскаю сміхом.

— Де-де? У країні драконів? — регочу, хоча й намагаюся себе стримувати.

То, мабуть, нервове. І така моя реакція засмучує поважного співрозмовника, бо він одразу хмуриться й між його очима, на переніссі, з’являється глибока складка.

— Перепрошую… Я ніколи не чула про країну драконів. І це звучить якось... по-дитячому.

Та моє пояснення-виправдання не рятує ситуацію. На обличчі власника замку досі маска невдоволення. А тоді несподівано з спини до нас підходить хтось третій. Це вродлива дівчина мого віку, одягнена у рожеву сукню. На голові висока зачіска. Руки обтягнуті милими рукавичками.

— У нас гості? — вона питає тонким голоском, настирливо оглядаючи мене.

  Хочу привітатись, але не встигаю.

— Красуне, у тебе є час відволікатися? — питає Емір хоча й ввічливо, але енергетика, яка лине від нього, дає зрозуміти, що їй краще піти.

— Насправді немає, — заявляє дівчина, навмисно повільно повертаючись, і в цей час ще трохи роздивляється мене, лише після чого йде.

Можливо, це його наречена? Та щоб такий чоловік і самотній був — то такого не може бути. Певно, мешкає зі своєю коханою у цьому дивному замку. Принаймні, якщо це все мій сон - то саме так було б цілком логічно. Але ще треба розібратись, чи точно я сплю.

— Я, до речі, випадково у ту комору-телепорт увійшла. Ми з друзями в хованки грали — і мій друг Артем…

— Артемій! — перебиває Емір, виправляючи.

— Ви його знаєте?

— Я його за тобою відправив.