Глава 10: "Шепіт проклятої крові"

Еліза йшла за Деміамом по довгому коридору, освітленому лише мерехтливим світлом магічних ламп. Їхні тіні розтягувалися по кам’яних стінах, мов примари минулого, яке відмовлялося бути забутим.

— Куди ми йдемо? — її голос прозвучав спокійно, хоча всередині вирувало хвилювання.

Деміам зупинився біля важких дверей із темного металу, прикрашених стародавніми рунами.

— Якщо ти збираєшся залишитися тут, тобі варто знати, з чим маєш справу, — він провів рукою по гравіюванню, і двері безшумно відчинилися.

За ними відкрилася величезна зала з високими склепіннями. По всьому периметру стояли колони, а в центрі — масивний чорний трон, вирізаний ніби з тіні.

— Це твій… тронний зал? — Еліза переступила поріг, намагаючись ігнорувати холод, що пройняв її шкіру.

— Це місце моєї влади. Моєї приреченості, якщо хочеш.

Вона обернулася до нього, вдивляючись у його обличчя, але Деміам залишався непроникним.

— Приреченості?

Він повільно підійшов до трону, зупинившись біля підніжжя.

— Ти знаєш, що означає бути Темним Владикою?

— Думаю, керувати тінями, наказувати демонам, тероризувати світ смертних… — вона знизала плечима, намагаючись зробити тон легким, але напруга не зникала.

— Якби ж усе було так просто, — Деміам провів пальцями по глибоких борознах на підлокітниках трону. — Кожен, хто сідає сюди, повинен заплатити ціну.

Еліза відчула, як щось змусило її зробити крок назад.

— Яку ціну?

Деміам повільно підняв на неї погляд.

— Кров.

В ту ж мить трон засвітився примарним багряним сяйвом, ніби оживаючи. Еліза скрикнула, коли від основи крісла почали простягатися темні нитки, мов судини, що пульсували червоним світлом.

— Це не просто місце правителя, — голос Деміама був низьким, майже загрозливим. — Це пастка, яка не відпускає.

— Ти не можеш покинути його?

— Я можу піти куди завгодно. Але якщо залишу його надто надовго…

Темні нитки різко напружилися, ніби реагуючи на його слова.

— …він знайде мене.

Еліза відчула, як її охопив холод.

— "Він"?

Деміам не відповів одразу. Здавалося, він зважує, чи варто говорити.

— Той, хто прокляв мій рід.

— Ксейор, — прошепотіла вона.

Деміам підвів брову.

— Ти вже знаєш, хто мій батько.

— Він сам сказав мені.

На мить в його очах з’явилося щось схоже на подив, але потім він лише ледь помітно всміхнувся.

— Він завжди вмів залишати по собі враження.

Еліза стиснула кулаки.

— Він уклав зі мною контракт.

Деміам відвернувся, його плечі напружилися.

— Я так і думав.

Вона зробила крок ближче.

— Він хоче, щоб я змусила тебе…

— Полюбити? — він обернувся, і його усмішка стала майже хижою.

Еліза кивнула.

— І що ти збираєшся робити?

Вона не знала, що відповісти. Бо вперше почала сумніватися, чи хоче цього насправді.

Еліза мовчала, спостерігаючи за Деміамом. Він стояв у самому центрі залу, втілення спокою, але вона відчувала приховану напругу, що виходила від нього. Його батько уклав із нею контракт, і він це прийняв надто спокійно.

— Ти зовсім не здивований, — нарешті сказала вона.

— А я й не мав бути, — Деміам підійшов до неї ближче, змушуючи її задерти голову, щоб зустріти його погляд. — Ти думаєш, це перша спроба змінити мене?

Еліза насупилася.

— Що ти маєш на увазі?

— Ксейор не вперше грає в ці ігри. Щоразу, коли він думає, що може зламати прокляття, він шукає когось… — він усміхнувся, але в цій усмішці не було тепла. — Він навіть не сказав тобі правди, чи не так?

Еліза відчула, як її всередині щось холодне стиснуло.

— Яку правду?

Деміам схилив голову, уважно її вивчаючи.

— Умови контракту, Елізо. Що станеться, якщо ти не впораєшся?

Вона напружилася.

— Я… Я не запитувала.

— І це твоя перша помилка, — його голос став тихішим, майже інтимним, але від цього їй стало лише холодніше.

Вона зробила крок назад, ніби це могло захистити її.

— Чому ти так говориш?

Деміам дивився на неї довгий момент, перш ніж повільно сказати:

— Бо всі, хто приходили до мене раніше… всі вони більше не повернулися назад.

Еліза здригнулася.

— Що ти зробив із ними?

Деміам посміхнувся, але його очі залишалися темними та бездонними.

— Я нічого не робив. Вони просто… зникли.

Зникли. Це слово змусило її серце стискатися від страху.

— Ти брешеш, — прошепотіла вона, хоча й сама не була впевнена в цьому.

— Хочеш перевірити?

Вона відчувала, як її дихання стало важчим.

— Якщо ти думаєш, що зможеш мене залякати…

— Я не хочу тебе лякати, — він раптом наблизився ще більше, так, що між ними залишилося лише кілька сантиметрів. — Але я хочу, щоб ти розуміла: у цій грі ставки значно вищі, ніж ти думаєш.

Еліза відчувала жар його тіла, темну енергію, що огортала його, мов тінь. Вона зробила ще один крок назад, але цього разу Деміам її не зупинив.

— Добре, — вона вирівняла плечі. — Тоді скажи мені правду.

Він примружив очі.

— Про що?

— Про все. Про прокляття. Про те, чому Ксейор хоче його зняти. І… про те, що буде зі мною, якщо я не зможу зробити те, що він вимагає.

Деміам дивився на неї довго, перш ніж повільно видихнути.

— Якщо ти дійсно хочеш знати правду, — сказав він, — тоді тобі варто підготуватися.

— Підготуватися до чого?

Він простягнув руку.

— До танцю.

Еліза спантеличено звела брови.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Є речі, які можна пояснити словами, але є й такі, що можна зрозуміти лише на рівні відчуттів.

Вона зітхнула, але все ж поклала свою долоню в його руку.

І в ту ж мить світ навколо них змінився.

Вони більше не стояли в тронному залі. Тепер вони були в просторій, залитій м’яким світлом залі, де підлога віддзеркалювала їхні силуети, ніби вони танцювали не на камені, а на самій темряві.

— Що це? — Еліза озирнулася.