Глава 8: Тіні на межі

Еліза стояла на краю величезної зали, де магічний бар'єр огортав їх, немов невидимий мур, що відділяв її від решти світу. Вогні каміну знову стали м’якими, а тіні стали глибшими, створюючи відчуття, ніби кожен рух був підданий її спостереженню. Вона намагалася зібратися, а думки плуталися між тривогою та рішучістю.

Деміам стояв перед нею, його темні очі не зводилися з її обличчя, а на обличчі грала все та ж іронічна усмішка.

— Ти вважаєш, що змусиш мене полюбити? — його голос не був гострим, але в ньому звучала цікавість, яка трішки лякала. — Я вже бачу твої намагання, але ти не розумієш, з ким ти маєш справу.

Еліза зібрала всю свою силу волі. Їй треба було не просто відстояти своє, а змусити цього демона змінитися. Її серце билося швидше, і з кожною миттю в її тілі пульсувала не лише магія, а й її рішучість.

— Я розумію більше, ніж ти думаєш, — відповіла вона спокійно, хоча відчувала, як нерви напружуються від його погляду. — І знаю, що ти не такий, яким хочеш здаватися.

Деміам зробив крок до неї, і раптом між ними виникла невидима енергетична хвиля. Тиск був настільки сильним, що здавалося, ніби його присутність вібрує в кожній клітині її тіла.

— Ти не можеш мене змінити, — промовив він повільно. — Я не людина. І ти теж не змінюєш людей. Це твоя перша помилка.

Еліза не відступила. Вона зробила ще один крок, порушуючи магічну границю, яка відділяла їх.

— Я не змінюю людей, — вона підняла голову і поглянула на нього з гідністю. — Я просто показую їм, що вони здатні змінити себе.

Це були не просто слова. Вона справді в це вірила. Вона не намагалася боротися з його природою. Вона була готова зустріти його на рівних, навіть якщо це означало зіткнення з найтемнішими його сторонами.

Деміам дивився на неї довго, поки її слова не почали відлунювати в його серці. Його вираз обличчя став серйознішим, і навіть трохи м'якшим.

— Ти відчайдушна, — сказав він, поки його очі темніли. — Можливо, тому тобі і вірять.

Ці слова пройшли через неї, наче маленький удар у серце. Вона була відчайдушною. І саме ця відчайдушність могла стати її силою.

— А ти? — запитала вона, намагаючись знайти хоч маленьку слабкість у його словах. — Чи відчуваєш ти щось, крім цієї темряви?

Він замовк, а в його погляді блиснула якась невиразна емоція. Це була така рідкісна мить, коли його темна оболонка здавалася трохи меншою, ніж звичайно.

— Я давно забув, що це — відчувати, — відповів він нарешті, і в його голосі не було ані жалю, ані гніву. Лише порожнеча. — Але я не дозволю, щоб це стало твоєю мішенню.

Еліза відчула, як магія навколо них змінюється. Це була не магія, яку він використовував для контролю, а щось глибше, темніше. І хоча вона не могла зрозуміти всієї природи цієї сили, вона знала одне: їй доведеться навчитися не просто існувати в темряві, а й знайти шлях її подолати.

— Я не хочу бути твоєю мішенню, — сказала вона вперто, дивлячись йому в очі. — Але я стану твоєю надією.

Деміам завмер на мить. Його погляд став важким, але він нічого не сказав. Він просто повернувся до неї спиною і, ніби вирішуючи щось для себе, зробив кілька кроків назад.

— Іди за мною, — сказав він тихо. — Якщо хочеш зробити це, ти повинна пройти через ще більше, ніж я можу тобі зараз показати.

І з цими словами він веде її у ще темніші коридори цього загадкового світу.