Розділ 3. Перші кроки в темряві

Темрява здавалася живою. Вона обіймала Елізу з усіх боків, ковзала по її шкірі, заповнювала легені важким, холодним повітрям. Крок за кроком вона просувалася вперед, але навіть звук її власного дихання здавався заглушеним у цьому місці.

— Ти повинна знайти його, — голос демона пролунав поруч, хоча він ніде не виднівся. — Він десь тут. Але цей світ… він непередбачуваний. Будь готова, що все навколо змінюватиметься. І не довіряй нічому, що здається знайомим.

— Чому я? — прошепотіла Еліза, зціпивши кулаки. Її страх був справжнім, але вона не хотіла показувати слабкість.

— Тому що ти єдина, хто не злякався, дізнавшись правду, — спокійно відповів демон. — У тебе є вибір, але я знаю, що ти не відмовишся. Бо ти шукаєш щось більше, ніж просто безпечне життя.

Еліза не відповіла. Він мав рацію.

Попереду, в суцільному мороці, з’явилися слабкі проблиски світла. Вони мерехтіли, немов світлячки, і, хоч і виглядали примарними, щось у них кликало її вперед. Вона рушила за ними.

З кожним кроком повітря змінювалося — спочатку з’явився легкий шурхіт, потім віддалені звуки кроків. Десь ледь чутно пролунав сміх.

Вона наблизилася до величезної кам’яної стіни. Чорна поверхня була ідеально гладкою, але всередині неї щось пульсувало темним, холодним світлом. Високо над головою рухалися примарні тіні, немов живі хмари.

— Це його світ? — тихо запитала вона.

— Так. І пам’ятай, тут ніщо не таке, яким здається.

На поверхні стіни з’явилися тріщини, і раптом перед нею виникли сходи, що вели нагору. Еліза зробила глибокий вдих і почала підійматися.

Темрява довкола ніби згущувалася, створюючи відчуття, що вона не одна.

І тоді вона побачила його.

Чоловік стояв на краю прірви, вбраний у чорне. Його постава була непорушною, а червоні очі здавалися вирізьбленими з полум’я, але без тепла. Він дивився прямо на неї, не виказуючи жодних емоцій.

— Це він… — прошепотіла Еліза.

— Ну, нарешті, — промовив він, голос глузливо відлунював у просторі. — Що тобі потрібно?

Вона стиснула кулаки.

— Я… — Вона запнулася, але потім твердо вимовила: — Я повинна змусити тебе відчути щось.

Він ледь помітно всміхнувся.

— Змушувати мене? — його голос був глибоким, рівним, але з ноткою насмішки. — Ти навіть не уявляєш, що намагаєшся зробити.

Він повернувся до темряви, і в той момент Еліза зрозуміла: цей чоловік був глибше зламаний, ніж могла собі уявити.

І все ж, вона вирішила спробувати.