Приїзд Ліди

У суботу 24 листопада 2012 року близько 2-ї години дня, переїжджаючи південний міст, який веде на лівий берег, Мирослав пригадав, що мав ще купити квіти для Ліди. Він зупинив авто поряд із метро «Харківська» та зайшов у першу квіткову крамницю.

Ліда чомусь не любила троянди, тому він обрав уже готовий букет із різноманітних квітів, які разом створювали гарну квіткову композицію. Продавщиця порадила брати саме цей різнобарвний букет, аргументуючи це тим, що якась квітка точно припаде їй до смаку, й обіцяла, що квіти триматимуться днів 5, а той тиждень.

Раніше Мирослав ніяк не міг збагнути, чому в аеропорту багато людей зустрічають із квітами, сьогодні це стало очевидно. Радість від повернення на батьківщину, ніби вітання переможців, які впоралися з усіма випробуваннями на чужині.

Літак мав прилетіти о 15:10 і часу було ще вдосталь. Погода сьогодні була сира, пролітав невеличкий сніг із дощем, який одразу танув. За автомобілем тягнувся шлейф звуку, що створюли колеса, які розганяли врізнобіч численні калюжі, ледь-ледь покриваючі асфальтну гладь тонким шаром води. Мирослав майже перед самим аеропортом заїхав заправити своє авто та випити кави, а ще, щоб не стовбичити в аеропорту цілу годину.

Він заправив повний бак, така в нього була звичка, щоб в автомобілі бак завжди був повний, а, коли розрахувався, продавець якось підозріло запитав: «Може, віскі чи горілки?». Цим запитанням він трохи і насмішив, але й потішив, це вже було щось новеньке. Цей, мабуть, місцевий парубок прийняв Мирослава за любителя оковитої. Мирослав подякував і замовив лише каву. Той ще запропонував пиво, і Мирослав ледь стримувався, щоб не вибухнути навіть не сміхом, а реготом, наскільки дивною виглядала ситуація. Випивши кави, Мирослав пішов в туалет і, вмивши обличчя водою, поглянув на себе в дзеркало. І дійсно, він виглядав якось незвично, від зайвих хвилювань з’явилися темні кола на обличчі, щоки запали, а колір обличчя був нездоровим.

А цей продавець професіонал у своїй справі, і дійсно, по зовнішньому вигляду його можна було з легкістю прийняти за любителів міцненьких напоїв. Давалося в знаки нове хвилювання, яке зненацька заволоділо ним, майже так, як місяць тому, але цього разу більш інтенсивне.

Хвилин через 40 він виїхав у бік аеропорту, знаючи, що паспортна перевірка займе мінімум пів години й Ліда раніше точно не з’явиться. Знайшов зручне місце для парковки поближче до самого термінала й пішов до залу прильоту.

Знову звична метушня та величезна кількість людей з усмішками на обличчях, особливо тих, хто повертався зі своїх відпусток. Їх видає занадто рівний коричнюватий загар і сяючі очі. «Цікаво, якби життя було увесь час, як відпустка, і нагадувало відпочинок на якомусь пристойному курорті? Чи були б у цих людей такі усмішки постійно, чи, можливо, через декілька років такого життя вони б завили від нудьги і влаштували якусь революцію з вимогою дати право людині на працю і таке інше?».

І тут знову Мирославу прийшло осяяння. «Усе, що трапляється з тобою в житті, — це не просто так. І ось Ліда поїхала на 3 місяці, бо він не міг прийняти рішення — сідати на цей потяг чи літак під назвою спільні стосунки з нею. За 3 місяці, побачивши різницю, він уже не вагався, лишилося тільки одне — поглянути їй у вічі й зрозуміти, яке рішення прийняла вона.

Знову хвилювання кудись поділися так же непомітно, як з’явилися, і Мирослав уже з нетерпінням чекав на її появу в залі прильоту. Він без упину ходив з одного кінця в інший, а коли з’явилися перші пасажири, разом з усіма пішов поближче, щоб не проґавити її.

Хвилин через 10 з’явилася Ліда. Вона легкою ходою стрімко наближалася до виходу, тягнучи за собою свою чималеньку валізу на колесах. Потім вона швидким поглядом, пронизуючи натовп, стала шукати знайомі обличчя. Побачивши нарешті Мирослава, вона підійшла й абсолютно спокійним голосом запитала:

— Привіт, давно чекаєш?

— Та ні, щойно підійшов, — чомусь трішки злукавив той. — Як долетіла?

— Все добре, як бачиш, — відповіла Ліда. — Квіти, напевно, для мене? — знову поцікавилася вона.

— О, зовсім забув, це — тобі, — відповів Мирослав.

Ліда усміхнулася тією чарівною усмішкою, яка може розтопити будь-яке серце, а тим паче згладити якісь незручності. Натовп почав їх виштовхувати на вулицю, і Мирослав, узявши валізу Ліди, попрямував до виходу. Ліда активним кроком ішла за ним слід у слід. Мирослав поклав валізу на заднє сидіння авто, а Ліда тим часом швиденько шмигнула на переднє сидіння. Поки автомобіль розігрівався та повітря від клімат-контролю поступово набирало комфортні 21 градуси, Ліда повернулася до нього і вже геть іншим голосом запитала:

— Ну ти нарешті поцілуєш мене?..

Мирослав поглянув їй у вічі й побачив те, на що сподівався.

Її губи були теплі та вологі, чутливі та солодкі і, що найголовніше, такі вже знайомі, майже рідні. Він ще раз на неї поглянув і, здалося, що вона нікуди й не їздила.