Частина п’ята. Угода продажу

У п’ятницю в компанії стався переполох. Нарешті власникам вдалося укласти угоду продажу компанії, яка мала завершитися на початку травня наступного 2013 року. Компанією почали ширитися чутки стосовно нових власників. Дехто називав польську міжнародну компанію, дехто говорив про південнокорейську, а дехто навіть натякав, що власником є якийсь високопосадовець, який через підставні компанії відмиває вкрадені кошти. Словом, людські фантазії завжди забігають за найвіддаленіші кордони уяви.

Усе виявилося набагато простіше. Один із лідерів ринку вирішив розширити свою компанію за рахунок купівлі іншої, тому й уклав цю угоду. Багато активів ще приносили непоганий прибуток, і угода виглядала прибутковою справою, а збільшення долі ринку давали нові можливості та перспективи розвитку.

Звісно, при злитті компаній багато людей втрачають роботу, але Мирослав чудово розумів, що як мінімум рік у нього ще є в запасі, а з його отриманим сертифікатом АССА його одразу кудись запросять, потрібно лише виставити своє резюме на якомусь сайті з працевлаштування. Навіть Валентин натякав, що із задоволенням попрацював би з ним ще в іншій компанії.

У зв’язку із завтрашнім поверненням Ліди, метушня в компанії одразу відійшла на другий план. Думки крутилися навколо неї та її повернення. Це вже було не хвилювання, як 2 тижні тому, а скоріше цікавість, поєднана з нетерпінням.

Дуже хотілося поглянути на неї, заглянути в її очі, відчути її запах. І взагалі може так трапитися, що вона скаже щось подібне на те, що він сказав Яні після повернення з Марокко. Легко комусь таке говорити, а спробуй сам таке почути. Це ніби ти завалив сесію чи навіть більше, взагалі провалив вступні іспити у виш. Життя зупиняється та втрачає сенс, а тебе публічно знецінили.

Такі думки сумнівів крутилися в голові декілька хвилин, а потім природний оптимізм та незгасаюча віра в щиру любов зробили свою справу і його очі засяяли радістю, а на обличчі заявилася чарівна усмішка, на яку навіть Маша звернула увагу.

Вона все ще трималася, виставивши свої голки недовіри так, щоб не підпускати Мирослава близенько до себе. У такі моменти вона нагадувала сусідку Мар’яну. І це веселило ще більше. Нарешті вона не втрималася:

Ти чому такий радий, що не чув компанію продають і нас скоро звільнять? — заявила вона.

— А тобі чому хвилюватися? Валентин забере вас із Сніжаною у якусь нову компанію.

— А ти? — поцікавилася вона.

— Ще не знаю, зовсім про це не думав. Скоріше за все, взагалі зміню профіль роботи.

— Ти що зовсім тю-тю? — здивовано поглянула на нього Маша. — Після отримання такого сертифіката в тебе відкривається така перспектива кар’єрного росту, тебе в любу компанію заберуть.

— Уявляєш, ось така я людина. Досягши чогось надскладними зусиллями, одразу кидаю та починаю щось інше.

— І що ти надумав, чим будеш займатися? — знову поцікавилася Маша.

— В Японії вважають, що раз на 5 років потрібно змінювати професію, у фінансовій сфері я вже трохи більше 5 років, тому час настав. Щось суміжне з економікою, мені маркетинг подобається, там більше свободи та є місце для творчості.

— Це так, я також про це колись думала, — підтримала Маша.

— За ким я буду сумувати — так це за тобою, — дивлячись на Машу з розплющеними щирими очима промовив Мирослав.

— Так нечесно, засіпалась вона, ти знову граєш на почуттях.

— Ну добре, бачу ти геть закрилася у своїй мушлі, більше не буду, — заявив Мирослав. — В мене сьогодні просто дуже гарний настрій і хочеться ділитися ним з оточенням.

Ввечері Мирослав знову дістав свій щоденник та зробив запис.

«День 90.

Вразливі особи часто ховаються за масками холодності та непідступності, не розуміючи, що цим ще більше роблять себе вразливими».