Ніч в Одесі

Мирослав вийшов на подвір’я подихати свіжим морським повітрям і трішки освіжити голову. Дійсно, щось є в цьому місті, навіть напівзруйновані будинки, старі автомобілі, якісь допотопні споруди на подвір’ї схожі на сараї — усе це виглядає дуже колоритно й естетично, ніби так і має бути. Це різко контрастувало з архітектурою столиці. Щоб зрозуміти місто, потрібно відчути його повітря. Саме воно розповість геть усе, розкриє всі таємниці. Сьогодні в повітрі відчувався запах романтики.

Мирослав щоденник він із собою не брав, але подумки записав наступне:

«День 6.

Саме на п’ятий чи шостий день тим, хто перебуває в стосунках і кому випала нагода самим кудись поїхати, на відпочинок чи у відрядження, виникає бажання скочити в гречку. Дехто примудряється зробити це й раніше, на третій чи навіть перший день, але більшість все-таки на п’ятий-шостий. Саме за ці декілька днів зникає той невидимий шарм і вплив партнерів одне на одного, той непомітний ореол, який робив їх стосунки особливими».

Одеса ніби створена для цього, море, свобода, вміння і бажання жити, усе це не залишає жодного шансу встояти. Він ще трохи подивився на зорі й повернувся у квартиру.

Приглушене світло і незвична тиша натякнули, що всі збираються спати. На кухні світло ще горіло. Він випив води, бо після смаженої риби і спекотного дня пити хотілося постійно. Потім почистив зуби, прийняв душ і зібрався лягати спати.

Кімнатою нервово метушилася Маша у своєму дивному, майже дитячому, нічному вбранні з шортів та футболки.

— Чекай, а де інші? — поцікавився Мирослав.

Маша незвично різко відповіла, що вони в тій кімнаті разом. І в цю мить Мирославу дійшло, чому вони хотіли спершу брати 3-кімнатну квартиру. Ситуація якось виглядала не дуже приємною. Розуміючи, до чого все йде, його знову потягнуло на жарти:

— Сподіваюся, ти не хропиш? — пішов в атаку Мирослав.

І так знервована Маша, ще більше почала сіпатися. Вона активно шукала, що йому відповісти, але Мирослав знову її випередив.

— Тільки ноги вночі на мене не клади, я такого не люблю.

Цього разу Маша вже не втрималася:

— А хто тобі сказав, що ми будемо спати разом? — знервовано відповіла та.

— Ця кімната для нас двох, тому нічого не поробиш. Потрібно було 3-кімнатну квартиру знімати.

— Це не мої проблеми, — незадоволено вимовила Маша.

Щось на Мирослава найшло і він знову не стримався:

— І під ранок не тулися, бо в мене чутливий сон.

Цього разу вона вже завелася остаточно. Це було більше схоже на сімейну сценку. Маша, навіть коли злилася, це виглядало по-жіночному, так, як має бути. Воно не дратувало, а навіть, навпаки, виглядало природно.

Ліжко було чималеньке, про такі кажуть, що на них можна загубитися, і, лігши собі по різним куткам, можна було б спокійно виспатись, не створюючи оцих сцен. Усе було б чудово, коли тобі за 70, але, коли тобі лише 30 і в кімнаті до біса вродлива дівчина, а ти в Одесі й гормони б’ють через край — це вже інше.

У цей момент Мирослав страшенно злився на себе на Машу, на Ліду, на майбутнього чоловіка Маші. Він знав, що докори сумління, якби щось реально відбулося, загризли б його остаточно. Особливо це стосувалося Маші, вона реально гарна дівчина. Ще більше його стримувало переконання, що після такої пригоди їхні стосунки з Лідою остаточно зміняться і вже не будуть, як раніше. Уся ця каша в голові з нестримного бажання плоті, прагнення зберегти чистими почуття до Ліди й повагу як до себе, так і до Маші — все це неабияк докучало.

Мирослав уже почав замислюватися, що сучасні стосунки мають бути сучасними і, якщо партнера поряд немає більше 5 днів, ти маєш повне право знайти тимчасову заміну, але старі переконання, мов вмонтовані у свідомість, не давали розслабитися. Одним із його недоліків було зациклення на стосунках, так звана архаїчна вірність. Тож допоки в нього стосунки з однією дівчиною, на інших він не дивився — і Ліда була саме такою дівчиною.

Мирослав різким рухом узяв подушку з ліжка та плед, яким накривали це саме ліжко, потім розклав крісло, яке було більше схоже на дитяче, і примостився на ньому, ледве втиснувшись, так, що ступні звисали.

Він демонстративно відвернувся на інший бік, щоб у її сторону навіть не дивитися. Хвилин через 10 Маша тихенько покликала.

— Мирославе… Мирославе…

Той мовчав, вдаючи, що спить.

— Йди вже на ліжку лягай, воно реально велике.

— Навіть не мрій, — більше, напевно, собі, ніж їй, жартома відповів той.

— Ну й спи там на отому кріслі, — спилила Маша, щось навіть швиргонувши в його сторону.

Насичений подіями день і алкоголь зробили свою справу — і через декілька хвилин він спав, мов дитина.