Відрядження в Одесу

«Знову цей писк, звідки він виходить?» — ніяк не міг збагнути Мирослав. Потім миттєво вскочив із ліжка, дзвонив телефон, який показував ім’я Валентин. «О, жах, проспав, як так?».

Мирослав узяв слухавку,

— Ти де? — поцікавився Валентин.

— Зараз, хвилинку, зачекайте, я вже біжу.

На задньому фоні почувся сміх і голос Валентина. Мирослав щодуху одягався і встиг лише вмити обличчя, схопив рюкзак і миттю вискочив на вулицю. До метро йти було хвилин 10, тому він максимально прискорився. Машина стояла трішки подалі від зупинки зі ввімкненим сигналом аварійки.

Він швиденько заскочив на заднє сидіння і вмостився поряд із Машою, вигляд якої явно виражав незадоволення. Мирослав привітався і вже хотів було почати вибачатися, на що Валентин зупинив його:

— Не треба, це було очікувано. Це ще зі школи відомо — хто ближче живе до школи, той найбільше і запізнюється, і навпаки. Не хвилюйся, за твоє запізнення — ти пригощаєш сніданком.

— Не проблема, — одразу погодився Мирослав.

Маша ще з пів години дивно на нього косилася, а потім, коли авто виїхало за Київ і Валентин гнав зі швидкістю 120–130 км/год, вона почала позіхати й раз у раз схилялася йому на плече. Сніжана, навпаки, була весела, як ніколи. Вони увесь час щось обговорювали з Валентином. Години через півтори автомобіль зупинився на одній із заправок «Окко» для коротенького сніданку.

Маша остаточно прокинулася і все запитувала: «Ми вже в Одесі?» — чим лише піднімала й так добрий настрій. Зробивши невеличку перехватку, компанія вирушила далі. Toyota Camry добре трималася дороги й, не зважаючи на не найкращі дороги, подорож була доволі комфортною.

Сніжана якось зовсім не по-робочому поцікавилася, чи всі приготувалися до купання. Мирослав було хотів щось сказати про роботу, на що та лише розсміялася і заявила, що одне іншому не завада.

«Схоже, ця подорож запам’ятається», — подумав Мирослав.

Ближче до Одеси Маша повідомила, що 3-кімнатну квартиру, яку вони планували орендувати на 2 ночі, забрали, й лишилася лише 2-кімнатна, але вона в історичній частині міста, у самому його центрі, на вулиці Катерининській.

— А що на готель керівництво грошей не виділило? — поцікавився Мирослав.

— Ми їх ліпше на розваги витратимо, — втрутився Валентин.

— Ну гаразд, без проблем, — погодився Мирослав.

Близько 11-ї ранку вони були в Одесі й одразу поїхали в якийсь ресторан снідати, потім почали збиратися місцеві колеги. Невеличка нарада — і ближче до обіду ми таки попали в офіс. За планом була перевірка промислових складів і торговельного центру, а також декількох невеликих підприємств.

Валентин швиденько про щось домовлявся з місцевими керівниками. Потім завіз нас із Машою до торговельного центру. Там знову приязні працівники почали пригощати кавою та солодощами.

Схоже, до реальної роботи тут не дійде. Це ж Одеса, тут свої особливості. Цей день був витрачений на знайомство, почергово то одні, то інші проводили екскурсії та розповідали про стан справ. Лише декілька годин після обіду випали для ознайомлення з документами та проведенням підготовчого аудиту.

Ближче до вечора заїхав Валентин із Машою й усі поїхали дивитися квартиру в старому обшарпаному будинку, який тримається або на молитвах мешканців, або на їхньому бажані підзаробити грошенят, але так чи інакше будинок ще стоїть. Більш-менш ошатний ремонт і все необхідне у квартирі було і, прийнявши душ та переодягнувшись, усі разом пішли гуляти цим чудовим містом.

 Ця вулиця вже не здавалася такою старою та обшарпаною, а навпаки, дуже колоритною і по-своєму неперевершеною. Це місто має свій дух, і він єдиний такий. Тут свобода просто висить у повітрі, та й саме повітря пахне свободою. Тут просто хочеться жити… жити… і жити…

Нагулявшись досхочу, зупинилися для вечері в одному цікавому одеському ресторані «Beerteka».

І все-таки є якийсь французький шарм у цьому місці… Особливо це відчутно, сидячи на вуличній терасі у майже переповненому ресторані, рядами якого жваво снують туди-сюди офіціанти з переповненими тацями від замовлень. В Одесі зовсім не хочеться економити, хочеться просто жити, жити тут і зараз, брати від життя усе, що тільки можливо. Тепер стало зрозуміло, чому в якості житла обрали саме квартиру, а не номери в готелі, зекономлені кошти пішли на розваги. Яка ж Одеса без анекдотів, хтось почав перший, здається Валентин чи Сніжана, за жартами і розмовами якось не помітив, але цю естафету підтримала Маша, потім Валентин. Анекдоти про привоз та тітку Соню змінювали один одного. Мирослав пригадав цікавий анекдот про Одесу й сам почав розповідати:

«Ця історія трапилася на початку минулого століття. Якось пізно ввечері одеськими вулицями неквапливо їхала бричка з великою дерев’яною бочкою на ній. Це були місцеві асенізатори. Проїжджаючи повз оперний театр, вони помітили людей, саме був антракт і усі вельможі повиходили на подвір’я подихати свіжим повітрям. Серед цих поважних мешканців Одеси були губернатор, поліцмейстер, городовий та інші найвпливовіші чиновники міста. Бричка майже зрівнялася з оцим поважним панством і старший та досвідченіший асенізатор каже молодшому:

— Ти відро і ківшик краще передай мені сюди поближче.

На що здивований молодик, не розуміючи, що відбувається, запитав: