Хтось тихенько постукав у двері. «Напевно, здалося», — подумав Мирослав. Потім знову той самий звук. Він розплющив очі й пригадав про заплановану рибалку. «Дивно, але хто йде на рибалку зранку, коли про неї домовлялися ввечері та ще майже після пляшки коньяку?».
Виявляється, є й такі. Мирослав відчинив двері, на порозі стояв бадьорий Вадим, уже одягнений і сповнений енергії.
— Ти що, забув? — одразу, замість «доброго ранку», запитав він.
— Що ти? Я зараз! — почав хоч якось викручуватися Мирослав, явно будучи не готовим до такого перебігу подій.
— Чекаю тебе на вулиці через 10 хвилин, я все взяв, — попередив Вадим.
Ліда солодко спала й зовсім не чула наших шепотінь. Мирослав тихесенько переліз через неї, узяв свої речі, вийшов із кімнати так, щоб не розбудити її, і зачинив двері. Потім швиденько умився, випив стакан води і вийшов на подвір’я. Купер одразу підбіг до нього, обнюхуючи та виляючи своїм хвостом. Вони взяли снасті, стільці та сумку зі всім іншим. Сонечко лише починало сходити і, чесно кажучи, трішки було прохолодно. Вони йшли хвилин 20, спочатку головною дорогою серед будинків, а потім, петляючи стежками, поміж інших озер. Нарешті вони дійшли до якогось майже дикого озера, берега якого густо поросли очеретом.
Вадим обрав звичне для нього місце, яке, видно, полюбляють місцеві рибалки, оскільки з води стирчали імпровізовані V-подібні дерев’яні підставки для вудлищ. Мирослав обрав одне махове вудлище, узяв приваду, опаришів і пішов стежиною уздовж озера шукати зручне місце для риболовлі.
Метрів через 30–40, майже перед поворотом озера, густо зарощеним очеретом, була невелика водна галявина й зручне риболовне місце. Іти далі було нікуди, а попереду місця були або вже зайняті, або, поки повернешся, будуть зайняті. Мирослав вирішив зупинитися тут. Дістав 5-метрове вудлище, зробив перший закид, відрегулював висоту. Потім одів три опариша на гачок і закинув майже під самий очерет, далі — приготував шарики-принади й закинув три штуки майже під самий поплавок.
Приготування було завершено, тому він протер руки ганчіркою і сів у зручне крісло в очікуванні першого клювання. Поплавок стояв, мов вкопаний, абсолютно не видаючи зацікавленості від жодної риби. «Тим краще, — подумав Мирослав. — Посиджу полюбуюсь сходом сонця та вранішнім співом пташок».
Хвилин через 15 він підкинув ще два шарики принади і змінив опаришів на хробака. Клювання не забарилося, майже одразу він дістав першого карасика, трішки більшого, ніж на долоню. Потім за пів години він ще встиг наловити з десяток жирненьких, відкормлених за літо карасиків. Клювати перестало так само миттєво, як і починало. Мирослав не квапив події, знаючи, що риба знову через якийсь час підійде. Попереду було чутно плюсканнях води, це Вадим і його сусіди закидали свої фідерні кормушки.
Пройшло хвилин 40, поки не почалося нове клювання. Цього разу вдалося спіймати ще з десяток карасиків, трішки навіть більших за попередніх. Близько 10-ї ранку ще був один період активного клювання, але цього разу вдалося дістати лише штук 5 карасиків та пару красноперок.
У Мирослава вже скінчилися принада та й хробаки з опаришами, тому він вирішив іти до Вадима та рибачити поряд із ним. Вадим так філігранно закидав свої фідери, ніби випускав їх із долоні в одне й те саме місце. Скільки не практикував такі закиди Мирослав, усе одно летіло то в одну, то в іншу сторону, інколи на десятки метрів одне від одного.
— Ну що, як рибалка? — поцікавився Вадим.
— Та ось, десятків два з половиною карасиків.
— Ого, чудово!
— А в тебе що? — у свою чергу поцікавився Мирослав.
— Он поглянь у садку.
Мирослав припідняв садок, там показалися один пристойний коропчук кілограмів на 2, штучки три значно більших карасів і парочку пристойних красноперок, дуже пристойних, таких ще точно жодного разу не ловив.
Неочікувано рибалка виявилася вдалою, і вони почали збиратися додому.
— Я думав ти жартуєш! — промовив Мирослав.
— Ти мене погано ще знаєш, — зауважив Вадим. — Дружбою і рибалкою я не жартую.
«Не дивно, що Вадим з Оксаною одразу мені сподобалися», — подумав про себе Мирослав.
Повертаючись додому, Вадим так ніби між іншим запитав:
— А як у вас із Лідою, усе серйозно?
Мирослав чесно відповів, що вони ще мало знайомі, але вона йому подобається. На що Вадим продовжив, майже зупинившись і поглянувши Мирославові прямо у вічі:
— Ліда — гарна дівчина, не ображай її, а втратиш — ніколи такої більше не знайдеш.
Мирослав хотів було щось відповісти, але Вадим зупинив його, ніби натякаючи, що не потрібно зайвих слів і що він усе сказав.
Далі ніби цієї розмови й не було, він швидко почав розповідати про свого коропа і як той потяг у корягу і йому дивом вдалося його звідти дістати. Купер, про якого чоловіки майже забули, оминув їх і першим чкурнув у двір. Рибалки з виглядом переможців поскидали свої речі на газон, а дівчата, хіхікаючи між собою, поцікавились:
— Ви хоч рибу бачили?
Вадим із видом переможця відкрив рюкзак і дістав впійманого ним особисто 2-кілограмового коропа. Найгірше — знову це чистити рибу. Як виявилося ні Оксана, ні тим більше Ліда терпіти не могли чистити рибу, а особливо той запах, який від неї лишається.