Життя без телевізора

Після вечері Ліда почала мітити територію різноманітними своїми жіночими штукенціями. Їх виявилося неймовірна кількість. Мирослав саме хотів увімкнути телевізор і Ліза одразу здивовано вигукнула:

 — У тебе що є телевізор?!

Прийшла черга дивуватися Мирославу.

— А це що розкіш? — поцікавився він.

— Та ні, просто в наш час лише геть відсталі люди дивляться телевізор. Наприклад, я вже 2 роки його не дивлюся і взагалі з квартири забрала.

«Може, у цьому щось і є…». Ліда була геть не схожа на всіх інших і вела себе інакше, вона спокійніша, жіночна, у неї зовсім немає тієї хижацької хватки, яка так його дратувала і викликала лише несприйняття або й відразу.

— Ми можемо його просто не вмикати.

— Гаразд, — погодилася Ліда.

«Але ж і дивне відчуття отак взяти і відмовитися геть зовсім від телевізора».

— І що ти багатьох знаєш, хто не дивиться телевізор? — поцікавився Мирослав.

— Так, моя одна подруга вже 3 роки не дивиться. Усі аналізи в неї майже ідеальні. А ще одна 3 з половиною, а ще одна — 5 років.

— І що, як вона? — знову поцікавився Мирослав.

— Ти що, вона поміж нас найщасливіша, скоро переїдуть із чоловіком до Каліфорнії.

— Це що у вас секта якась? — почав жартувати Мирослав. — Секта згаслого мерехтіння екрана… або останнього пришестя новин… ні ось так, секта…

Ліда цього разу перебила його:

— Годі глузувати, ліпше спробував би потім сам, а тоді поглянеш на зміни!

— Пробач, люба, — обнявши її, почав вибачатися Мирослав. — Спробуємо, для початку тиждень, а там поглянемо.

— Домовились! — одразу повеселівши відповіла вона. — Побачиш, тобі точно сподобається!

— Еге ж, сподобається, — подумав про себе Мирослав. «А як же футбол?».

Відчуття, коли дивишся на телевізор і не вмикаєш, а при цьому звик, що він постійно увімкнений якісь дуже дивні. Щось схоже, коли ти вранці ще не випив кави або, повернувшись додому зі спекотного подвір’я, дістав пляшечку холодненького пива, поставив його на комод і дивишся.

«А можливо, це вже залежність, — здогадався Мирослав. — Цікаво, а що в мене за залежності, окрім телевізора?». Ця думка захопила його увагу. Ліда в цей час була в душі й саме був час для польоту думок.

Ну, по-перше, як виявилося, це телевізор, оскільки так і кортить його включити, а коли він не працює, то ніби чогось у квартирі не вистачає. По-друге, напевно, кава. Чому «напевно»? Точно кава, її зранку, як не вип’ю, то ліпше до мене і не підходьте. По-третє, жінки, ну, це не моя вина, тут сама природа постаралася, я тут ні до чого. А ще інколи в жару хочеться пива, та й взагалі смачно їжі. Ще звісно, подорожі, рибалка… Виходить, не так і багато. Найгірші з них — це кава і телевізор. «Почну з телевізора, навіть самому цікаво скільки протримаюсь без нього… Якщо сподобається, на його місце поставлю великий акваріум із золотими рибками. А що? Вони мені нагадуватимуть червоних карасів, яких у дитинстві з батьком ловив на дикому озері».

Ліда рипнула дверима. У старих будинках усе старе — і двері, що риплять, і підлога, що прогинається. І як вона лише погодилася сюди переїхати? Усі її попередниці постійно виявляли своє фе як будинку, так і квартирі загалом. Це, можливо, пов’язано з тим, що Ліда не дивиться телевізор, а сприймає життя реальним, таким, яким воно є насправді. І тут обирай сам, чи бути нещасним у великому сучасному помешканні, чи щасливим там, де те щастя витає, а точніше, знаходиться.

— Ну що, як ти? Телевізор вмикав? — поцікавилася Ліда.

— Ні, тримаюсь, уже 20 хвилин, чи скільки ти там була у ванні.

— О, у нас прогрес.

У цей момент їй залишалося дати мені якусь цукерку і всі атрибути тренування були присутні.

«О, пригадав, ще одна слабкість — шоколад. Але від неї нізащо не відмовлюсь, нізащо».

Ліда накинула легенький халатик на своє прекрасне й соковите тіло.

«Нізащо не відмовлюсь», — уже не так переконано подумав Мирослав.

Вона почала помалу, мов кошеня, підкрадатися, демонструючи пристрасть і серйозність намірів.

«Ну як нізащо, майже нізащо», — уже не так переконливо подумав Мирослав, не пропускаючи жодного її руху.

«Що вона задумала? Роздразнити мене? Ну чекай, начувайся…».

Пасок на халатику підступно розв’язався, демонструючи молоде тіло. Пристрасть вмить охопила молодят, ставлячи на паузу увесь світ.

У рибалок є таке повір’я, що час, проведений на рибалці, не зараховується до загального життя, але це не зовсім точне твердження. Єдине, що точно не зараховується, — так це час кохання.