Недільного ранку сусідка знову гупала вхідними дверима, будячи увесь під’їзд, ніби не маючи змоги промовити це вголос — закликала просинатися та не втрачати такий прекрасний сонячний день, сидячи на дивані в невеликих, спекотних і старих квартирах.
«А що, чудовий сонячний день, чому сидіти вдома?» — подумав Мирослав. Він швиденько дістав туристичну сумку. Приготував у термос каву, зібрав їжу, яка була в холодильнику, і подався вслід своєму ще одному захопленню — рибалці. Це хобі привив йому батько років у 5 чи 6. Тоді вони прокидалися геть рано, десь близько 4 години ранку, і, аби не проспати, Мирослав тримав батька за руку, щоб той крадькома не вискочив і не поїхав без нього. А потім довга подорож на велосипеді, хвилин 40 не менше, лісовими протоптаними стежинками. Дорога постійно петляла й ніколи не була прямою. Найгірше — коли потрібно було їхати під гору, тоді інколи приходилося зістрибувати та йти пішки.
Старі закинуті озера рано-вранці виглядають чарівно та видовищно. Дикі качки, саме там він уперше побачив диких качок. Таких жирних і різнобарвних, саме таких, як у дитячих мультиках і казках. Вони наполохані, завжди швидко тікають, навіть якщо ти зовсім не намагаєшся завдати їм шкоди. І кричать, кричать, сповіщаючи інших про небезпеку.
А потім починаються приготування. На озерах батько рибалив на донки — це така риболовна снасть, дуже популярна в минулому, яка складалась із ліски з прикріпленими до неї повідками з гачками, грузила та резинки, яка розтягувалася. Інколи так траплялось, що ще на світанку, позакидавши такі снасті, пізніше, коли вже сходило сонце, виявлялось, що вони десь або в кущах, або в заростях. У таких випадках приходилося лізти у воду, щоб їх дістати, а потім знову перезакидати.
Зазвичай після того, як донки позакидали, змучений дорогою та невиспаний Мирослав засинав, а коли прокидався, одразу цікавився, чи щось клюнуло на його донку. З риби здебільшого ловилися карасі та линки, тоді ще линки не були такою рідкістю, як зараз. А карасі, їх ще називали червоними, і дійсно були червоного кольору, не повністю, а лише плавники, а сам карась був золотавий. Це одне-єдине місце, де вони ловилися й за смаком вони також відрізнялися. Особливо вони смакували смаженими на пательні.
Із цими червоними карасями й асоціювалася дитяча рибалка Мирослава. Як з’ясував він згодом, червоний карась, як він його називав, насправді мав назву Золотистий і відносився до аборигенних риб, тобто природних і місцевих. Але згодом, змішавшись з іншим сріблястим видом, втратив отой винятковий червоний колір. Прикро, така гарна риба, і з нею пов’язані спогади дитинства.
Цього разу Мирослав вирішив не їхати кудись далеко, знаючи, що вдалої рибалки сьогодні не планується, і тим більше ранішнє клювання, скоріше за все, він пропустить, бо на годиннику вже була 10:15 ранку, тому він поїхав на численні озера, що знаходилися в районі Оболоні, тим більше там і до річки недалеко, якщо що швидко можна буде змінити місце.
На озерах було дуже людно, тому він навіть не зупинився, а одразу поїхав далі в пошуках вільного місця біля річки. Одне таке місце його ніби чекало. Поряд і справа, і зліва рибаки вже сиділи на своїх імпровізованих постаментах, змайстрованих абияк із різноманітних дощок та палиць, які метрів на 5–10 заходять у річку.
Між ними в цьому місці такої дивної споруди не було, тому очевидно, що це місце ніким не зайняте. Спочатку Мирослав покидав трішки спінінг, так щоб розім’ятися і, можливо, піймати якогось необережного судачка, оскільки мілина просто кишіла мальком, який раз у раз прутком розлітався в різні сторони атакований хижаком. Це, звісно, не спрацювало, маленької риби було вдосталь і судак вперто не цікавився силіконовими твістерами, віброхвостами та різноманітними воблерами. Після 20-го закиду, трішки розім’явшись, Мирослав дістав свій фідер і, умовно знаючи рельєф цієї місцевості, закинув метрів на 70.
Прикормлювати місцину цього разу він не став, знаючи, що сусіди й так уже прикормили свої місця поряд і переманити рубу до себе буде не просто, тому він лише сподівався на якусь мігруючу рибу зіваку.
Лящі, як відомо, риба стадна та мігруюча. Маленький шум її лякає, і вона пливе собі далі по встановленому маршруту. Основні часи клювання ляща в літній час з 9 до 11 ранку. Цей час Мирослав уже проґавив, лишалося сподіватися на якогось зальотного. Саме так і трапляється десь ближче до обіду, наситившись вдосталь кормом великим лящам хочеться якоїсь цікавинки, або гидоти по-нашому. У людей це чіпси, сухарики, шипучка, а в риби — пінопласт із жахливими ароматизаторами або, ще гірше, пластилін. Саме це й було на спінінгу в Мирослава. Зелений пластилін і червоні шарики пінопласту зі смаком полуниці. Лящ, який клюнув десь близько години дня, саме й виявився тим гурманом.
Його клювання не було аж занадто сильним. Спочатку він злегка посмикав волосінь, так що навіть здалося, що це вітер чи гілка якась зачепилася. А потім один різкий кивок — і тиша. Він, схоже, зрозумів, що попався, і притих. Далі — декілька різких клювань, які нарешті помітив Мирослав. Пручався лящ не досить сильно, спочатку навіть здалося, що це якийсь невеличкий підлящик, але ближче до берега він почав водити.
Мирослав, помітивши це одразу, потягнув його так, щоб витягти пащу з води, щоб він ухватив повітря. Чотириметрове вудлище, на щастя, дозволяло це зробити без проблем. Упійманий лящ, як на жаргонній мові його ще називають — Вася, був десь півтора кілограми — справжнісінький представник свого виду. Ідеальний для смаження, юшки, а найліпше для приготування на мангалі.