Київське море

Був теплий суботній ранок і сонячне проміння безпардонно намагалося захопити увесь навколишній простір, моментами засліплюючи очі, особливо на кухні, і вже остаточно вивело із сонного стану.

— А ти давно була на Київському морі? — поцікавився Мирослав.

— Так, точніше взагалі жодного разу там не бувала, — призналася Ліда. — А що, таке є? — здивувалася вона.

— Звичайно є, хоча й називається водосховищем. Може, зробимо невеличкий пікнік, заодно й побуваєш у новому місці?

— А що, я згодна, — одразу погодилася Ліда.

— Тоді збираймось.

Ліда відшукала на полиці в шафі не надто нове покривало, поклала в сумку ножі та виделки, а ще взяла пару тарілок і одноразові стакани, сіль. На стихійному ринку поряд із будинком вони купили овочі та фрукти, а в супермаркеті різні сири, паштети та салямі, у пекарні взяли свіжий хрусткий хліб і круасани.

Їхати в суботу дорогами Києва — одне задоволення, ніяких тобі пробок, лише розмірений рух великого міста. Інколи навіть здається, що місто має бути саме таким, яким воно є в суботу, а ще ліпше, у неділю вранці. Вони проїхали Почайну, а потім по з’їзду направо поїхали на Оболонь у напрямку Вишгорода. Через пів години вони вже мчали набережною Дніпровського водосховища, або, як його ще інколи називають, Київського моря.

Ліда здивовано дивилася на велике водосховище, не вірячи, що така краса зовсім поряд, а вона досі жодного разу її не бачила. У далині видно було катери й парусники, а також різноманітних водних екстремалів і багато чайок у повітрі. Ще з дитинства чайка асоціювалася з морем, а відповідно, з відпочинком та радістю.

Довга дорога уздовж водойми, більше схожої на якесь море, з привідчиненими вікнами під музику в стилі “Chillout” остаточно привели в розслаблений, щасливий і безтурботний стан. Ліда від здивування почала щось наспівувати. У неї була така звичка під час якоїсь емоційної встряски, доброї чи поганої, вона неодмінно починала щось наспівувати. На щастя, голос у неї був, і це не стало мукою, а навіть, навпаки, забавляло. Тай й пісню вона обрала його улюбленого співака. Отак і їхали, милуючись краєвидом, під пісню Вакарчука «Я їду додому». Чому саме ця пісня — Ліда так і не змогла пояснити, лише зауваживши, що так душа бажає.

Попереду тягнулася невеличка коса між водою та дорогою, зарослою соснами і ялинами з піщаними пляжами. Саме в одному з таких місць у затінку дерев вони й зупинились.

Ліда роздивлялася навкруги, не вірячи власним очам. Таке чудове місце й зовсім поряд із містом.

— Ми інколи після роботи приїздимо сюди купатися, — повідомив Мирослав. — А одного разу я навіть рибину спіймав, невеликого ляща, точніше, підлящика, не повіриш, але руками, отак, голими руками.

— Жартуєш, — не вірила Ліда.

— Точно, ось так, голими руками, помітив його плавник над водою, підійшов і вихватив його з води.

— Просто Жак-Ів Кусто, — продовжувала жартувати Ліда.

— Ось поглянеш, сьогодні точно спіймаю.

— Ну, ну… Подивимось.

Поки вони розміщувалися в затінку дерев попереду в невеличкій бухточці біля води оператори монтували своє обладнання.

— Схоже, будуть знову якийсь кліп знімати, знайшли час і місце, — з інтересом, але і невдоволенням, промовив Мирослав.

Виявилося, вони вже збиралися й згодом поїхали. Одразу бухту заполонили жіночки з малечею, а потім і решта відпочивальників. Запах майже готового смаженого м’яса звідусіль доносив вітер, перевертаючи всередині все догори дриґом. Не довго думаючи, Ліда почала готувати імпровізований пікнік, намащуючи паштетом канапки та розкладаючи їх по тарілках, а також дістаючи з сумки всі смаколики, овочі та фрукти. Мирослав дістав баночку ще холодного пива, знаючи наперед, що вони тут будуть до вечора, зі звичним звуком відкрив, надпив трішки й усміхнувся тією усмішкою, яка у всіх однакова, усмішкою повного щастя в цей момент життя.

Ліда обрала якесь фруктове пиво, здається, вишневе. Чесно кажучи, така собі ідея це фруктове пиво — це ніби алкогольне молоко або овочева ковбаса. Звісно, була ще пляшка сухого білого вина, але чомусь захотілося саме пива. Апетит роздмуханий сусідськими шашличними так розгулявся, що через пів години поїли майже все й тарілки дивилися на них, ніби соромлячись самі себе. На щастя, було ще багато фруктів і солодощів.

Мирослав дивися на неї й не міг повірити, що це реальність. Це було більше схоже на якийсь сон, це не могло бути насправді. Так швидко, вони знайомі лише декілька днів, а не покидало відчуття, що разом вони вже вічність. Ще в університеті його товариш навчив цінувати момент. Ми так усі поспішаємо кудись, що просто гавимо все найкраще в житті. Він дивився на неї, бажаючи запам’ятати все до найменших деталей, усе — запах, повітря, місце, дерева навкруги, її усмішку, очі, одяг, свій стан і власні почуття, знаючи, що такі моменти найголовніші в житті.

Підбігла чиясь маленька собачка, випрошуючи чогось смачненького. Ліда намазала паштет на шинку, вискрібши його залишки з баночки, й протягнула собачці. Та з обережністю підходила й одразу відбігала, потім знову. Сусіди попередили, що вона не буде їсти, але на їхній подив та все ж проковтнула смаколика й одразу радісно загавкала. Тоді Ліда повідомила, що вона собачниця, й вони її слухають із пів слова.