Перший робочий день

Наступного ранку Мирослав прокинувся раніше, щоби перевірити своє авто. Зазвичай він пересувався містом на автомобілі й лише в деяких випадках після того четверга, коли півтори години їхав у заторах з метро «Дорогожичі» до метро «Лук’янівська», тиждень точно автомобіля не торкався.

Цього ранку трафік був помірний і через тридцять хвилин він уже кружляв навкруги бізнес-центру «Форум» у пошуку місця для парковки, саме там знаходився його офіс. Це те місце, коли не порушити правила просто неможливо, але оскільки геть усі порушують — робити нічого. Втиснувшись між чорним джипом і синім пікапом, він із полегшенням вийшов з авто й попрямував до офісу.

Липневого ранку понеділка колеги йшли на роботу ще більш невдоволеними, ніж зазвичай, саме час відпусток і думки геть не про роботу. На декому з колег уже був помітний морський загар, він сильно відрізняється від місцевого річкового передусім блиском і одноманітністю. У Мирослава був саме такий загар, і усмішка на обличчі видавала вдалий відпочинок і гарний настрій. Він дістав свій бейджик — своєрідний квиток до корпорації, привітався з охоронцями, які завжди такі серйозні, ніби охороняють якийсь таємний ядерний об’єкт. Щойно він зайшов, як слідом прийшла Маша, колега по роботі. Машу видавала її життєрадісність і оптимізм.

— О, вітаю, Мирославе. Ти вже повернувся. Як відпочинок? Де був? — одразу засипала запитаннями Маша.

Мирослав дістав подарунки-сувеніри і поклав їй на стіл. Маша одразу їх порозпаковувала.

— Так ти був у Марокко? Нестандартний вибір… І як тобі, сподобалось?

— Нормально, потім усе розповім. Цілком приємні спогади і враження від подорожі й країни, так що рекомендую.

— Може, колись, але точно не зараз, — одразу зауважила Маша. — У мене все розписано на декілька років на перед, усі подорожі сплановані.

Маша, як і більшість так званого офісного планктону, особливо дівчат, шукають втіху і натхнення в подорожах, саме вони дають якусь надію і розвіюють нудьгу офісного одноманітного життя.

Згодом прийшов Валентин — новий фінансовий директор. Стильно одягнений, з борідкою. «Бородачі завжди щось приховують, вони не надто відкриті та щирі», — поспішно зробив перші висновки Мирослав.

Валентин привітався й одразу шмигнув до себе в окремий кабінет. Маша повідомила, що все головне керівництво у відпустці, звіти всі здані, словом, на роботі нудьга невблаганна. Та ще й до того всього сонце так світить за вікном.

— А ми на озера їздили на вихідні, — почала ділитися своїми новинами Маша. А ще ось яку сумочку мені подарував хлопець, — продовжувала вихвалятися вона.

— Це, напевно, якась надзвичайно дорога, фірмова, рідкісна сумочка, — трішки жартома піджучив її Мирослав.

— Так і є.

Вона назвала якусь відому марку, але Мирослав прослухав. Він чудово знав, що в кращому випадку це — гарна підробка з більш-менш якісних матеріалів, а оригінальні речі коштують тисячі, а то й десятки тисяч доларів. Цього ні Маша, ні її хлопець точно собі не дозволять, але Маша була наскільки задоволена, що просто гріх було її не підтримати. Мирослав по звичці, виробленій роками перебування в офісі, дивлячись у свій комп’ютер та аналізуючи дані, на автоматі похвалив її та додав, що сумочка пасує до її очей. Маша знала, що це лише підлабузництво, але все одно лишилася задоволеною.

Мирослав на якийсь час поринув у світ цифр, показників і графіків. Він хотів зрозуміти стан речей у компанії та як його відсутність вплинула на поточну ситуацію. Через годинку Валентин вийшов зі своєї підсобки й запропонував Мирославу перекурити. Мирослав не курив, але розумів, до чого все йде, тож погодився.

Вони пішли в інший корпус і замовили собі каву. Валентин закурив, пояснив, що курить не часто, запропонував сигарету Мирославу, на що той ввічливо відмовився. Раніше він, звісно, також курив, але це, напевно, найгірше, що він робив у своєму молодому віці. «Та й зусиль скільки довелося докласти для того, щоб покинути цю згубну звичку. Як на мене, взагалі заборонив би сигарети», — подумав про себе Мирослав.

Валентин затягнувся. Цей був спокійний і стриманий чоловік, на відміну від попередників, у яких амбіції йшли поперед них і на обличчях було написано, що вони вже марять кріслом генерального щонайменше.

— Я знаю, що ти мітив на це місце, — якось без передмов почав він. — Річ у тім, що в компанії на цей момент дуже гарні фінансово-економічні показники й керівництво вирішило скористатися нагодою вчасно і вигідно продати компанію. Тепер ти розумієш, чому я тут? — затягуючись, запитав Валентин.

— Цього я не знав, — здивовано відповів Мирослав.

— Іще одне, я тут ненадовго, гадаю, ти розумієш.

— Так, тепер все ясно. І як скоро це станеться? — поцікавився Мирослав.

— Точно ніхто не скаже, але по секрету вже є двоє бажаючих покупців.

— Так швидко…

— Ти ж фінансист і знаєш, що актив потрібно продавати на піку й купувати також на піку, тільки найнижчому. Маша казала, що у вас неформальна форма заведена в офісі.

— О, да, це так. Я і дня не затримаюсь при суто адміністративній формі управління.

У Мирослава була одна особливість, яка заважала йому зробити гарну кар’єру, — він не любив ні керувати іншими, ні підкорятися. По своїй суті, як він сам себе називав — «вільна особистість». У великих корпораціях це, безсумнівно, велика розкіш і таке ніде не цінується.