Нагулявшись досхочу, група вирушила в напрямку іншого міста — Фес. До нього було ще 200 км. Дорогою заїхали в невеличку Медину для закупів. Від різноманіття східних солодощів розбігалися очі, вони охайно були викладені на підносах, викликаючи бажання скоштувати або принаймні спробувати геть усе. Вибравши по декілька штук кожного смаколика, Мирослав пішов торговими рядами далі. Підійшов до фруктів. Відразу кинулася у вічі величезна черешня і полуниця. Але було багато й інших навіть невідомих фруктів. Він якось не замислюючись, майже на автоматі, хотів купити полуницю, але в останню мить зупинився, пригадавши про своє дослідження. «Чому саме полуниця? Чому не черешня чи щось інше? Напевно, бо ця ягода знайома, вона викликає позитивні емоції, і це моя улюблена ягода… А ще, можливо, моєму організму не вистачає якихось поживних речовин, і він дає сигнал головному мозку, а той каже, щоб ніби я обрав саме це. То хто тоді обирає? Я, мій організм чи звичка? Тобто я б точно обрав полуницю. А якщо я виберу щось геть інше та малознайоме? Цікаво, що з цього вийде… І найголовніше, як на це прореагує моє тіло і який у мене буде стан після?».
Мирослав почав ходити вздовж фруктових лядок. Черешня, малина, лохина, а ще фініки та інжир кавуни та дині й ось щось геть незнайоме,
— Що це? — запитав продавця Мирослав.
— Це кактуси, — відповів продавець. — Це перші в цьому сезоні й трішки недостиглі, їм ще потрібно декілька днів дійти.
Дійсно, на вид вони були ще зеленкуваті, але цікавість перемогла.
— Можна скоштувати? — запитав Мирослав.
— Так, звичайно, — радісно відповів торговець.
— Заверніть із десяток.
Цікавий фрукт на смак, схожий на аґрус, м’якоть соковита з маленькими кісточками. Відчуття такі незвичні після нього. Настрій покращився. Мирослав пригостив своїх нових друзів. Усі лишилися задоволеними. Після полуниці точно не було б таких відчуттів. «Схоже, інколи потрібно робити й гастрономічні експерименти».
Проходячи далі фруктовими та овочевими рядами, Мирослав помітив, що людський організм, принаймні його точно, намагається відтворювати одні й ті ж самі знайомі дії — своєрідний консерватизм поведінки. І дійсно, якщо спробувати хоча б годину усвідомлено робити звичні справи, то одразу виникає багато запитань.
«Усе гаразд, щось мене трішки занесло», — подумав Мирослав. — «Це, напевно, після вчорашнього ще не відійшов».
Далі супроводжуючий марокканець Хамад, як і всі попередні рази, завіз нас у свій ресторан, ну, як свій, той, із яким він зазвичай співпрацює. Знову смачна марокканська кухня — кус-кус, різноманітні таджини, овочі та оливки. Таджин — це ніби наш глиняний горщик із кришкою, але сам горщик низький, як сковорідка, а кришка витягнута і висока. Ефект приготування їжі в такому посуді чимось нагадує нашу селянську українську піч. Страви в таджині томляться 1,5–2 години на легкому вогні й саме це робить їх не тільки смачними, але і надзвичайно корисними. Тушковане м’ясо в таджині з різноманітними овочами просто тане в роті, воно ніжне, соковите та смачне.
Вечеря в ресторані промайнула непомітно й через 1,5 години група прямувала до готелю. День був насичений і спекотний, тому всі розійшлися по своїх кімнатах для того, щоб відпочити та відновити сили.