Туристичний автобус із назвою компанії-оператора яскраво виблискуючою з усіх боків так, щоб його було видно здалеку, уже стояв на зупинці. Група потроху почала збиратися, підходили все нові й нові туристи зі своїми різноманітними валізами на колесах, що створювали незвичний гул від тертя ними об асфальт. Ситуація зі стюардесою спантеличила й трішки затуманила голову Мирославу. Зустріти ту, на яку навіть не сподівався, та ще й коли, саме перед подорожжю, а не під час неї, це якось щонайменше несправедливо. Він також підійшов привітався з екскурсоводкою і супроводжуючим групи, зайняв собі місце в автобусі, кинувши рюкзак на вільне місце, та й почав роздивлятися навкруги та приглядатися до групи.
Агадір зустрів теплою та сонячною, але не надто спекотною погодою. Мирослав заглянув у телефон, час на годиннику показував 13:10, 23 липня 2012 року. Лише декілька тижнів минуло з часу Євро-2012, відшуміли футбольні баталії, вщухли пристрасті та сподівання від чемпіонату, почало оговтуватися і рідне місто, настав час відпусток, яким, зрештою, і скористався Мирослав.
Відмітивши останнього туриста у своєму записнику, екскурсоводка скомандувала водію вирушати. Згодом автобус їхав вулицями міста в напрямку першої туристичної зупинки. Зазвичай у такі моменти всі знайомляться з програмою, адаптуються та налаштовуються на тривалу подорож.
Екскурсоводкою виявилася геть молода дівчина Зоя років двадцяти п’яти. З нею був супроводжуючий, марокканець уже похилого віку десь років під шістдесят. Його звали Хамад. Він майже нічого не говорив, лише приглядався, тримаючи все під контролем, а також інколи щиро усміхався. Як він пояснив, до туристів у Марокко ставляться з повагою, і ця країна є безпечною для подорожі. Сам король Марокко просив громадян ставитися до іноземців шанобливо, оскільки вони привносять достаток в економіку країни. Це його пояснення неабияк підбадьорило й розслабило.
Група виявилася неповна, і в автобусі були ще вільні місця. Мирослав зайняв два місця. Поряд сиділа молода пара, як з’ясувалося згодом, Вадим та Оксана. Вони також були з Києва. З ними їхала їхня подруга Ліда, яка сиділа сама попереду них, вона постійно поверталася і в проміжок між сидіннями все коментувала та щось без кінця розпитувала.
Попереду Ліди сиділа пара літнього віку. Справа попереду Мирослава була молода дівчина з мамою, на вигляд азійської зовнішності, схожі на казахів. Попереду одразу за водієм була ще одна цікава пара, але про них згодом. Позаду розмістилися групи дівчат і чоловіків, але здебільшого молоді та середнього віку пари. Група виявилася різноманітною та цікавою.
Екскурсоводка Зоя почала перекличку. Яких прізвищ вона тільки не називала — і казахські, і німецькі, і польські, і єврейські, ну і, звісно, українські. А зовні і не скажеш, усі схожі й майже всі, як не дивно, спілкувалися українською. У вікні автобуса на горизонті з’явився Атлантичний океан, і, чесно кажучи, на якусь мить закортіло лишитися в Агадірі. Зоя, ніби якимсь шостим почуттям відчувши це, так смачно розмальовувала принади країни та дивовижні місця, які ми плануємо відвідати, з їх неперевершеним колоритом, що бажання лишитися в Агадірі й легку втому від перельоту як рукою зняло. Саме за цим — за колоритом, він, Мирослав, сюди і приїхав.