Залізничний вокзал

Годинник показував, що час збиратися. Мирослав перекрив воду та газ, повимикав світло, присів на дорогу по старій звичці, потім зачинив квартиру та подався у свою нову подорож. Вийшовши з будинку, пішов по вулиці Ольжича, перейшов через підземний перехід на Теліги й пішки через парк попрямував у сторону станції метро «Дорогожичі».

Йому лише місяць тому виповнилося тридцять років. Мирослав був трішки вище середнього зросту, стрункої статури з темним волоссям і світлими виразними та надзвичайно живими очима. Його очі мали певну особливість — вони постійно змінювали свій колір залежно від його емоційного стану. У періоди абсолютного щастя вони були світло-блакитного кольору, інколи зеленуваті або навіть бірюзові, а коли його хтось дратував, ставали темно-коричневими з яскраво-жовтими промінчиками по боках.

Батьки якось одразу й без вагань дали йому ім’я Мирослав. Воно означало мирний і славний або той, що прославляє мир. І що найголовніше, воно було автентичним, місцевим і мало древнє слов’янське коріння. Із самого дитинства в Мирослава проявлялися саме такі якості характеру. Він був товариським і відкритим світу. Ще однією причиною була любов батьків до музики, і десь потайки вони, назвавши сина на честь відомого композитора, мріяли, що він також стане відомим музикантом. У музичній школі здібності Мирослава оцінили як вищі середнього, але недостатні для вдалої кар’єри, тому все закінчилось п’ятьма роками навчання гри на гітарі.

До подорожі Мирослава спонукали події на роботі. Річ у тому, що він уже років п’ять працював на посаді заступника фінансового директора в одній міжнародній компанії. І ось-ось йому мали запропонувати підвищення, але, як і минулі два рази, чомусь посаду віддавали іншим, абсолютно невідомим людям зі сторони. Спочатку він сильно обурювався, картав себе, уже планував змінити місце роботи, але знайшов вихід у подорожах. Вони надзвичайно добре допомагали перебудуватися, відновитися, практично перезапуститися по новій.

З огляду на загальноприйняті стандарти, він у цьому випадку виглядав лузером, але, з іншого боку, виправдовував себе: «Я зробив ще одну людину щасливою, можливо, навіть не одну. Хтозна як би ці кандидати впоралися з тим, що мене призначили, а не їх. Себе я знаю, поїду в подорож, розвіюсь і, як і раніше, буду жити, а для них, можливо, це був би удар, кінець і невідомо як би вони із цим впоралися. Практично я подарував їм радість і зробив їх щасливими... Хіба це не достойний учинок? А можливо, виграють саме слабші, ті, хто не зможе впоратись у випадку поразки, і лише сильніші можуть поступитися? Все, досить про це думати…» — зробив собі настанову Мирослав. — «Час налаштовуватись на подорож».

Виходячи з парку по правій стороні майже біля метро він помітив знайому постать. Це був дивний чоловік, якого звали Анатолій. Він саме прогулювався парком зі своїм маленьким сином і попивав каву.

— Привіт! Гуляєте? — привітався Мирослав.

— Привіт, — якось дуже швидко, протягнувши руку і тримаючи її на відстані, привітався Анатолій, одразу переключившись на сина, невербально показуючи усім своїм видом, що йому зараз не до розмов і взагалі, що ми майже не знайомі. Це ще одна особливість нового київського менталітету, яку Мирославу складно було збагнути.

З Анатолієм вони разом протягом трьох місяців відвідували «Курси фотографа». Фотографування — це ще одне давнє хобі Мирослава. А оскільки, як виявилось, жили вони поруч, то Мирослав за звичкою по-дружньому після навчання підвозив його на своєму авто додому. Звісно, не лише його, а й ще одну дивовижну постать, Надійку. Анатолій, звісно, був приятельським, надзвичайно говірким, майже товариш, і вони постійно дуже кумедно сварилися з Надією, ну як сварилися — сперечалися. Причина завжди була одна і таж — якою дорогою повертатися додому. Вона також жила в цьому районі й кожен хотів, щоб його підвезли першим. Але найдивніше, що через тиждень після закінчення навчання, зустрівши якось його в парку, Анатолій робив вигляд, що не помічав, чим спочатку викликав здивування, а потім навіть своєю поведінкою забавляв і викликав усмішку. Мирослав зовсім не ображався бо знав напевно для такої поведінки точно є якась невідома йому причина. Надійка виявилася більш приятельською і ще якийсь час вони товаришували…

Мирослав пригадав випадок, який трапився з ним під час навчання у Франції. Якось він зі своєю знайомою Камілою прогулювався містом. Вона була бразильянкою за національністю. Так-от, коли вона зустрічала бразильців, навіть незнайомих, вона так несамовито раділа, щось кричала їм, запитувала, вони завжди відповідали взаємністю. Каміла пояснювала: «У нас також капіталізм і конкуренція, і усе те, що й у вас, але ми зберегли повагу одне до одного». Напевно, це саме те, що ми втратили ще на початку дев’яностих, і те, що не можемо відновити досі, і саме воно не дає нам усім можливості дихати вільно на повні груди й бути щасливими.

Мирослав зайшов у перехід станції метро, придбав декілька журналів, воду та печиво й пішов на зупинку чекати 558 маршрутку до залізничного вокзалу. Поїзд 81 Київ — Ужгород через Львів відправлявся о 18:35 вечора й часу залишалося ще вдосталь. Мирослав зайшов у піцерію поряд із вокзалом, замовив собі Маргариту та каву, почав переглядати прогноз погоди на наступний тиждень та читати усілякі повідомлення.

Саме подзвонила Яна, дівчина, з якою вони чи то разом, чи то окремо, чи що в них взагалі таке — Мирослав ніяк не міг збагнути.

— Привіт! Ти як? Вже зібрався? — запитала Яна.

— Привіт, уже на вокзалі, чекаю на потяг, — відповів Мирослав.