3-1

- Життя стає чимдалі цікавішим і все насиченішим, - думала Ріанна, оглядаючись у відведених для неї покоях.

Їй здавалося, що за службовим обов'язком вона знала все про жителів Середзем'я. І про вампірів - зокрема. Але те, що варто було вампірові переступити через поріг замку, і він з огидного монстра перетворювався мало не на красеня, стало для неї несподіванкою. У якийсь момент вона навіть пошкодувала, що була воїном, а не високо натхненною ельфійською красунею, якій можна було і завищати, побачивши таке перетворення, і за серце схопитися, і зомліти.

Покої, відведені їй, були хоч і похмурі, але до непристойності розкішні. Та що там, розкішні... Вона не стала хитрувати перед собою: в її родовому замку, стіни якого налічували не одне тисячоліття, не було жодної, навіть самої крихітної кімнатки, обставленої з таким похмурим багатством.

Дівчина не втрималася і провела витонченою долонею по темній стіні, на якій у світлі десятків пломінких свічок виділялися хитромудрі візерунки. Провела і тут же відсмикнула руку. З підозрою подивилася на свою долоню, не повіривши відчуттям. Знову доторкнулася до стіни.

- Оксамит, - не стримавши захоплення, прошепотіла. - Справжній оксамит.

Пройшла товстим килимом, що приховував кроки, зупинилася в центрі й не змогла стримати захопленого зітхання: вона навіть не підозрювала, що їй настільки можуть імпонувати темні кольори, позолочене дерево, важкі рами дзеркал...

А ось тут, до речі, цікаво. Серед народу подейкують, що вампіри не відбиваються в дзеркалах. Тоді навіщо їх настільки багато? Вона подивилася на своє віддзеркалення в одному з дзеркал. Не те щоб у неї раніше не було можливості побачити себе збоку в повний зріст. Просто ніколи цього не хотілося.

Зараз же вона прискіпливо оглянула себе. Непокірне волосся, вибиваючись зі складної коси, німбом завмерло навколо обличчя правильної форми. Акуратний, нічим не примітний ніс, широко розкриті очі, тонкі темні брови, в міру пухкі губи. Дві яскраві плями на вилицях... Від нервів, напевно. Темна цятка бруду на високому чолі... Не найбільш ельфійська зовнішність, звісно.

Ріанна пригладила пасма, виставляючи на показ гострі вушка. Розправила плечі, підняла поділ сукні. Ніхто, здається, навіть не здогадався про два кинджали, прикріплені до стегон. А якби було інакше, то їх забрали б, так само як і її меч. Той самий, який вона кувала і загартовувала магією цілу ніч поспіль.

Ріанна важко зітхнула. Можна було, звісно ж, чинити опір, і заодно перевірити: а чи збираються їх, наречених, відпускати додому? Ельфійка не знала нікого, хто повернувся б із Темних земель.

Навіть цікаво, що буде з тими дівчатами, які не сподобаються принцу?

І тут же її думки перекинулися на другого принца. Того самого, який так негостинно повівся, просто сховавшись за спинами кількох десятків вампірів, які зустрічали наречених. Щось тривожило її, коли вона згадувала цього вампіра. От тільки що?

Від тривожних думок її відволік рух повітря, що похитнув важкі завіси на вікнах. Полум'я свічок затанцювало в божевільному танці, відкидаючи яскраві відблиски на стіни.

Ельфійка різко обернулася і завмерла, побачивши дивних чоловічків, які тягли її скрині.

Чоловічки були дуже низького зросту і ледь доходили ельфійці до талії. Міцні, кремезні, вони майже безшумно переміщалися кімнатою. Темна, немов колір тіньокрила шкіра здавалася такою матовою, що поглинала будь-який відблиск світла, що падав на неї. А якщо до цього додати бляклі, майже білі очі, то й зовсім можна було подумати, що це вихідці з Позамежжя.

Елементарна ввічливість завадила Ріанні допитати носіїв про їхнє походження.

- Ви не підкажете, де зупинилися мої супутники? - запитала дівчина, ні до кого конкретно не звертаючись.

І ледь стримала здивований вигук, коли від стіни відокремилася дивна низькоросла істота, вбрана в жіночу сукню.

- Я - Орелія, пані, - мелодійним голосом, що напрочуд не відповідав неприємній зовнішності, відповіла істота. - Я буду прислужувати Вам у Замку Зегір, пані. І якщо ви побажаєте, приготую Вам ванну...

- Я бажаю бачити своїх друзів, - перервала Ріанна карлицю.

- Звичайно, пані Ріанна, - незворушно відповіла Орелія. - Прошу Вас прямувати за мною.

Карлиця, пропустивши носіїв, що безшумно ковзнули повз неї, слідом за ними вийшла з покоїв. Ріанна рушила слідом. Як виявилося, Ієленію Валанте розмістили неподалік у не менш розкішних покоях.

Карлиця постукала у високі двері.

- Увійдіть, - почулося боязке.

Не встигла Орелія нічого зробити, як Ріанна рішуче штовхнула двері й увійшла. Ієленія з виглядом нещасної, наляканої дитини, сиділа на самому краєчку величезного ліжка з оксамитовим балдахіном.

Тільки-но вона побачила Ріанну, як скрикнула і схопилася, швидко перетнула кімнату і кинулася Ріанні на шию.

- Ріанно, я так рада тебе бачити! - схлипувала вона, тремтячи всім тілом, - Я так злякалася, - бурмотіла вона, шморгаючи носом, - прокинулася, і не зрозумію: де я і як тут опинилася.

- Ти в Замку Короля вампірів, - Ріанна кілька секунд постояла, розвівши руки в сторони. Ну не звикла вона втішати сопливих панянок. - І якщо мені не зраджує пам'ять, наслідний принц забажав бачити тебе серед претенденток на його незрівнянну персону.

Коли ж Ієленія, здригнувшись, почала тихо осідати, Ріанна все ж обійняла її. Заспокійливо погладила по спині, і майже волоком потягла свою колишню компаньйонку до ліжка.

- Не смій непритомніти, - прогарчала вона.

- Не буду, - слабким голосом відповіла Ієленія.

Посадивши дівчину, Ріанна озирнулася на всі боки в пошуках води.

- Хаос знає, що це за замок. Ні води, ні слуг... Ну, добре. Ти як? Прийшла до тями?

- Дддаааа...

- А так і не скажеш, - хмикнула Ріанна. - Давай, розповідай.

- Що?

- Та все, що знаєш.

- Я нічого не знаю...

- Ага, як же. Я так і повірила тобі. Що задумала Королева?