2-3

Слідом за ельфами з нізвідки буквально випали кілька фігур. Вампіри приземлилися на ноги, хоча явно були трохи дезорієнтовані. Зі сторони навіть здавалося, що вони готові напасти на гостей з Вільєруара. Цілком можливо, що саме так і сталося б, якби не одночасно підняті вгору руки спадкоємців.

- Ти розумієш, що відбувається? - тихо запитав Терок.

- Ні, - коротко відповів Версар, вдивляючись у незвичайних гостей. - Але здається, цей місяць ми нудьгувати не будемо.

- Гадаю, ти маєш рацію. Якби мене змусили зробити вибір саме в цей момент, - насилу стримував веселощі молодший брат, вдаючи з себе старшого спадкоємця, - я б обрав саме цю дівчину.

- Мабуть, так, - погодився з ним Версар, дивлячись на вампіра, що поспішав до них. Того самого, який і доставив порталом гостей у такий незвичайний спосіб. - Обґрунтуй свій вибір.

- Вона мовчазна і не корчить із себе хаос-знає-що, тремтячи при цьому від страху.

- Так, виглядає вона безстрашною.

- Ось і я про те. Уявляєш, яка краса? Набридло тобі її товариство, маску вампіра надів, налякав її, і займаєшся своїми справами, поки вона в непритомності лежить...

Тут справжній спадкоємний принц здригнувся від несподіванки. Звична холоднокровність зрадила його. Він повернув голову до брата і глухим голосом запитав:

- Ти про кого, брате, говориш?

- Я? Про наречену. Ту, що непритомна. А ти?...

Тільки зараз Терок звернув увагу, що дівчат-то дві! І яка з них наречена - сам хаос не розбере. Сам не знаючи, чому, його увага була звернена на Ієленію. Він теж подивився на брата.

- А ти кого мав на увазі?

- Ельфійку з мечем.

- Нууууу, ні. Вона більше схожа на воїна, ніж на наречену. До речі, не завадило б її покарати, - бурмотів Терок. - Оголити меч у присутності наслідних принців, це трохи...

- Ні, - коротко відповів Версар.

- Що - ні?

- Ніякого покарання. Ми тільки налагодили з ельфами контакт. Чи ти хочеш спровокувати дипломатичний скандал? До речі, це останні претендентки?

- Так. Причому тільки одна з них.

- Ну, тоді в мене є пропозиція...

- Яка? - Терок теж подивився на ельфів, які навіть не подумали наблизитися. Троє посланих за нареченою вампірів у повній бойовій готовності застигли за їхніми спинами. Один із вампірів уже добіг до принців і шанобливо завмер, чекаючи, коли ж йому дозволять все пояснити.

- Нехай обидві беруть участь у відборі.

- Я подумаю, - царствено відповів Терок. Але, відчувши на собі погляд старшого брата, хмикнув: - Ти переконав мене, Версаре. Нехай буде так,- а потім звернув царствений погляд на застиглого перед ним вампіра. - Що все це означає?

Від крижаного голосу Терока здригнулося повітря. Вампір опустив голову й відповів:

- Ми пояснили високошляхетній Ріанні Деріель, що ельфи, які її супроводжують, мають повернутися до Вільєруару. Але вона... вчинила опір.

- Ось як?

- Ти помилився, Терок, - тихо прокоментував Версар. - Дівчина з мечем і є наречена. Мабуть, варто піти їм назустріч. А то, як би ще що-небудь не постраждало...

У тиші, що запанувала навколо, виразно став чути скрип колеса, що все ще крутилося на зламаній вісі.

Але в цей момент Ріанна опустила вниз меч і зробила крок уперед. За нею, крок у крок, йшов генерал Аларік з Ієленією Валанте на руках. Замикали ходу три вампіри.

Ріанна не поспішала, крокуючи з граціозною впевненістю, яка здавалася майже магічною. Дівчина не прибрала в піхви меч, але тримала його вістрям донизу. Її темна срібляста сукня відливала холодним сяйвом у світлі лавових потоків, а плетіння з листя, що прикрашало непокірні кучері, нагадувало, що вона дитя живої природи, яке якимось дивом опинилося серед цієї кам'яної та вогняної безодні. Її ельфійська краса не була надто кричущою, а радше витонченою, але те, як вона тримала голову, здавалося викликом самому замку.

- Не любиш ти, брате, легких шляхів, - тихо сказав Терок.

Але відповіді не дочекався.

Версар спочатку вдивлявся в ельфійку, розглядаючи її як чергову претендентку. Але що ближче дівчина підходила, то більше щось завмирало в холодних грудях. Щось у її погляді здавалося йому знайомим. Виклик, що горів у незвичних для ельфів фіалкових очах, раптом нагадав йому про один день. Це було дежавю - той самий вираз очей, який колись врізався йому в пам'ять, коли невідома ельфійка несподівано поцілувала його в палаці короля ельфів.

- Вона не схожа на інших, - пробурмотів він Тероку, його голос був глухим, немов слова народжувалися з найглибшого куточка його душі.

Терок лише знизав плечима, поблажливо посміхаючись:

- Ще одна занадто горда ельфійка. Ти їх завжди переоцінюєш.

Однак Версар не слухав його. Його погляд залишався прикутим до Ріанни. Її присутність обіцяла щось більше, ніж просто приємне проведення часу. Це була загроза - але не замку чи самому Версару, а його спокою, його минулому, яке раптом стало надто близьким і реальним.