2-2

Дивні постаті немов ширяли в клубах мороку, вони наближалися занадто стрімко.

Ієленія Валанте, яка теж навіщось вибралася з карети, побачивши постаті, що наближаються, застогнала так, наче збиралася зомліти.

- А ну, не смій! - прошипіла Ріанна, навіть не обернувшись до неї.

- Не буду, - здавлено прошепотіла ельфійка, правильно зрозумівши, що окрик Ріанни був призначений саме їй.

Ріанна покосилася в бік візника. Він застиг нерухомо так, немов і зовсім був не живою істотою, а деревиною, яку одягнули в чорний плащ і поставили на козли карети. А це означає, що загрози з його боку не було, так само як і на його допомогу розраховувати не доводилося.

- Генерале Аларік, як ви оцінюєте ситуацію? Чи не оголити нам мечі?

- Я готовий, дорога Ріанно. Але давайте все ж трохи почекаємо. Може, вони нічого й не затівають?

- Не впевнена, не впевнена... - прошепотіла Ріанна, але руку з меча не прибрала.

Тим часом фігури наближалися. Що ближче вони були, то повільніше рухалися. І ось у якийсь момент гості Темних Земель навіть змогли розрізнити, як рухалися їхні руки-ноги. Фігури зупинилися за кілька кроків від ельфів. З-під темних, глибоко насунутих капюшонів виднілися бліді довгі підборіддя, вузькі щілинки замість рота. Червоні вогники виблискували в тих місцях, де мали бути їхні очі. Якщо вампіри хотіли налякати ельфів, то їм це вдалося. Ієленія таки знепритомніла, звалившись на землю між Ріанною та генералом. Ріанна навіть не ворухнулася, готова відбити будь-яку атаку. Генерал теж навіть не рушив з місця, ладний кинутися в бій і захистити своїх підопічних.

- Високородна Ріанна Деріель, - звернувся один із прибулих вампірів. - Ми прибули за наказом Короля Зегіра і готові доставити вас у замок Абісс. У присутності ваших супутників більше немає потреби. Карета доставить їх назад, у Вільєруар. Так само як і ваші речі - Король Зегір і його сини забезпечать вас усім необхідним.

Та що ви кажете?! Вони що ж, сподіваються, що вона добровільно розлучиться зі своєю зброєю? Двома кинджалами і загартованим магією мечем?!

- Виключено, - холоднокровно заявив генерал. Йому було чітко наказано не спускати з Ріанни Деріель очей, і він готовий виконати наказ, навіть якщо для цього доведеться кинутися в бій.

- Як би не так, - підтримала генерала Ріанна. - Мої супроводжуючі вирушать зі мною. Утім, як і всі інші речі.

Вампіри нічого не відповіли. Але один із них вийшов усього на півкроку вперед, виставив руку. Повітря навколо кістлявих пальців із синюшними нігтями завібрувало, і променем, що розширювався, немов вирва, рушив до ельфійки.

- Генерале, візьміть на руки мою компаньйонку, - віддала наказ Ріанна.

- Але...

- Ніяких але...

Генерал встиг підхопити на руки непритомну дівчину, коли промінь-вирва наблизився на відстань витягнутої руки. Ріанна вихопила свій меч. Один помах, і вирва від удару магічно зарядженого меча заіскрила, посилаючи тремтячі хвилі туману в різні боки. На кілька секунд усе навколо занурилося в темряву.

А коли морок спав, ельфи опинилися в зовсім іншому місці. Вони так і застигли, здивовано озираючись на всі боки: Ріанна в бойовій стійці з виставленим вперед мечем і генерал з Ієленією на руках. Навколо них із гуркотом падали якісь темні тріски... Ось покотилося колесо, інше. А ось і скриня з речами Ріанни грюкнулася неподалік. Щоправда, вона навіть не розкрилася, бо зроблена вона була вочевидь добротнішою за карету, яку ледве можна було впізнати в уламках, що все ще сипалися навколо...

Замок Абісс, немов самобутнє творіння темряви, височів над світом на самотньому плато, його гострі шпилі впивалися в криваві хмари, що закривали сонце. Червоне світло хмар переливалося в потоках лави, що повільно стікали чорними скелями, створюючи враження, що весь замок дихає зноєм і загрозою. Атмосфера була напруженою і пронизливою: навіть повітря здавалося густим, насиченим.

***

Перед масивними воротами з чорного обсидіану стояли двоє чоловіків. Однаковий зріст, однакова статура. Тільки чорний одяг одного вампіра був прикрашений золотою вишивкою, а одяг іншого - срібною. В обох чоловіків серед чорного, немов крило крука, волосся красувалися акуратні вінці. У присутніх не могло виникнути сумніву, що перед ними - представники королівської родини.

- Терок, не забудь, - тихо сказав вампір в одязі зі сріблястою вишивкою. - Відтепер ти - старший брат і спадкоємець престолу.

- Ти ж знаєш, Версаре, я тільки радий хоч на якийсь час зайняти твоє місце, - хитро примружився, оглядаючи претенденток, які прибували, той принц, чий одяг був прикрашений золотом. - Тільки май на увазі, з батьком пояснюватимешся сам.

- Без проблем. Головне, ти не видай мене.

- Я не зовсім розумію, навіщо ти помінявся зі мною?

- Я хочу спокійно і без будь-яких драм вибрати собі наречену, - відповів Версар.

Його вигляд був бездоганний: темний плащ майорів за спиною, а червоні намистини-очі, якими він спостерігав за гостями, здавалися бездонними, немов могли читати душі. Попри свою невимушеність, у його позі відчувалася обережність і прихована зацікавленість. Він приділяв увагу кожній претендентці, ніби аналізуючи кожен їхній рух.

Дівчата прибували одна за одною, з'являючись немов з нізвідки з простору, що розчинявся. Кожна намагалася справити враження: багряні сукні та важкі коштовності мали б допомогти їм у цьому. Але перелякані, а в декого і сповнені жаху погляди псували все враження.

- Підозрюю, що без драм усе одно не обійдеться. Дивись, яка красуня... Ти бачив, які в неї вушка?

- Це ти про ту блондинку, у якої коліна підгинаються?

- Угу.

Версар залишався байдужим, лише зрідка обмінюючись сухими репліками з Тероком, час від часу кидаючи ядучі зауваження про чергову претендентку.

Але його байдужість змінилася подивом, коли з вирви, що закрутилася трохи далі за всі інші, спершу посипалися тріски, уламки. За ними - покотилося колесо. Довга масивна вісь увіткнулася в суху землю. Вампіри все ще з подивом дивилися на колесо, що крутилося на її кінці, коли посеред дороги з'явилася дивна група людей: ельфійка, готова завдати удару мечем, по лезу якого пробігали розряди магії, та літній ельф, що тримав на руках непритомну дівчину.