"Закоханий у вчительку"

«Закоханий у вчительку»

Розділ 1. Люди, з якими він мовчав

У Жені були друзі, з якими можна було мовчати.

Іноді йому здавалось, що саме це і є справжня дружба — не постійні розмови, не гучні компанії, не фотографії в сторіс із підписами «брат за брата», а можливість сидіти поруч із людьми й не відчувати потреби прикидатися кимось іншим.

Бо майже з усіма іншими доводилось.

У школі він був «тим самим спокійним хлопцем із задньої парти». Вчителі казали, що він розумний, але «ледачий». Однокласники — що дивний. Дівчата іноді називали його загадковим, хоча насправді Женя просто не любив говорити про себе.

Коли люди питають:

— Що ти відчуваєш?

вони зазвичай не готові до чесної відповіді.

Тому він давно навчився говорити:

— Нормально.

Навіть коли всередині було зовсім не нормально.

Того вечора вони знову сиділи біля старого магазину у дворі Артема. Це місце вже давно стало їхнім.

Стара лавка зі стертою зеленою фарбою. Ліхтар, який миготів майже щоночі. Графіті на стіні магазину. Запах сигарет і теплого асфальту після дня спеки.

Тут минула половина їхнього життя.

Макс сидів на спинці лавки й щось емоційно розповідав, активно махаючи руками. Артем ліниво гортав телефон, іноді хмикаючи собі під ніс. А Женя просто дивився вперед.

На дорогу. На вікна будинків. На людей, які проходили повз.

Йому завжди подобалось спостерігати.

Люди поспішали додому з пакетами продуктів. Хтось говорив телефоном. Маленька дівчинка сміялась, поки батько ніс її на плечах.

У всіх було якесь життя. Справжнє.

А Женя останнім часом почувався так, ніби дивиться на своє збоку.

— Ти мене взагалі слухаєш? — обурився Макс.

— Частково.

— Я тут про драму століття розповідаю.

— Ти розійшовся з Ксюшею вчетверте за місяць. Це вже не драма, це серіал.

Артем засміявся.

— Я ж казав.

Макс закотив очі.

— Ви просто не розумієте складність стосунків.

— А вони у вас були? — спокійно кинув Женя.

— Пішов ти.

Вони засміялися.

І саме в такі моменти Жені ставало трохи легше. Наче світ ненадовго переставав тиснути. Бо коли він був сам — думки ставали надто гучними.

Він ніколи нікому не казав, але останній рік відчував дивну втому від життя.

Не таку, коли хочеться спати.

Іншу. Глибшу.

Наче всередині постійно щось тягнуло вниз.

Школа більше не цікавила. Люди — теж. Навіть речі, які колись любив, перестали приносити радість. Колись він міг годинами сидіти з гітарою.

Тепер вона припадала пилом у кутку кімнати. Колись хотів вступити до Києва.

Тепер майбутнє виглядало як білий шум.

Іноді він дивився на своїх однокласників і не розумів, як вони так легко живуть.

Як можуть сміятись, закохуватись, сваритись через дурниці.

У нього все було складніше.

Навіть почуття. Навіть мовчання.

— Твоя мама знову на роботі? — раптом спитав Артем.

Женя кивнув.

— Нічна зміна.

— Вона взагалі відпочиває колись?

— Не знаю.

Він сказав це спокійно, але всередині щось неприємно стиснулось.

Мама останнім часом справді майже не бувала вдома. Вона працювала постійно. Ніби намагалась втекти від власного життя так само, як і він.

Після того як батько поїхав, квартира стала холодною.

Не через температуру. Через тишу.

Раніше вечорами на кухні завжди хтось говорив. Телевізор шумів. Батько сміявся з якихось дурних жартів.

Тепер — тільки звук чайника й мамині втомлені кроки.

Спочатку Женя злився. Потім сумував. А потім просто звик.

Найстрашніше в людях — вони звикають до всього.

— Брат, — Макс штовхнув його ногою, — ти знову десь не тут.

— Я тут.

— Ні. Ти постійно ніби думаєш про щось своє.

Женя мовчав.

Бо пояснити це було неможливо.

Як сказати людям, що ти відчуваєш порожнечу навіть у хороші дні?

Що іноді дивишся у дзеркало й не впізнаєш себе?

Що тобі сімнадцять, але всередині ніби вже тридцять.

— Тобі треба закохатися, — впевнено сказав Макс.

Артем пирхнув.

— Йому? Та він навіть на повідомлення відповідає через три дні.

— Бо всі тупі.

— О, заговорив.

Женя всміхнувся. Ледь помітно. Але щиро.

Він любив ці вечори.

Любив момент, коли місто повільно темнішало, у вікнах загорялось світло, а вони сиділи тут так, ніби час їх не торкався.

Ніби доросле життя ще далеко. Ніби попереду все буде добре.

Хоча кожен із них уже розумів — дитинство закінчується. Повільно. Непомітно.

Без попередження.

— До речі, — сказав Макс, відкриваючи банку енергетика, — чув про нову вчительку?

— Яку ще?

— Нову літераторку. Кажуть, молода.

— І красива, — додав Артем.

— Ооо, дуже, — Макс театрально приклав руку до серця. — Моя сестра бачила її в школі.

Женя байдуже сперся ліктями на коліна.

— Вам більше нема про що говорити?

— Нема.

— Це сумно.

— Зате чесно.

Вони знову засміялись.

Женя підняв очі на темне небо.

Тоді він ще не знав, що зовсім скоро ім’я «Вівьен Романовна» стане думкою, з якою він буде засинати.

І прокидатися теж.

Надворі ставало прохолодніше.

Макс натягнув капюшон і підсунув ноги ближче до лавки.

— От скажи мені чесно, — почав він, дивлячись на Женю, — чого ти завжди такий серйозний?

— Я не серйозний.

— Брат, ти дивишся на людей так, ніби знаєш, як вони помруть.

Артем заржав.

Навіть Женя не стримав короткий сміх.

— Ідіот.

— Ні реально. Ти або мовчиш, або видаєш щось таке, після чого хочеться піти подумати про життя.

— Бо в нього криза середнього віку в сімнадцять, — вставив Артем.

— Так! Саме це!