Розділ 7

Вони проїхали кілька кварталів мовчки, слухаючи, як м’яко шумить радіо. Поліна вдивлялася у вогні міста, що розмивалися у вікні, і не могла позбутися відчуття, що цей вечір змінить щось назавжди.

Машина зупинилася біля маленької кав’ярні, яку вона давно любила, — місце, де пахло свіжими булочками й какао з корицею. Але тепер воно виглядало зовсім інакше: на вікнах мерехтіли гірлянди, у кутках стояли свічки, а всередині — знайомі обличчя, усмішки, теплі погляди.

— З Днем народження, Поліно! — пролунало в унісон, коли вона ступила через поріг.

Вона прикрила рот долонею. Її очі блиснули від здивування й радості. Артем стояв поруч, тримаючи букет її улюблених півоній — ніжно-рожевих, як світанок.

— Ти... це все організував? — ледве прошепотіла вона.
— Хотів, щоб ти сьогодні нічого не пекла, а просто відчула, як це — коли світ готує сюрприз для тебе, — відповів він тихо.

Свято було затишним, теплим. Грали м’які акорди гітари, друзі жартували, хтось навіть співав її улюблену пісню. А Артем сидів навпроти, і кожного разу, коли їхні погляди зустрічалися, світ навколо зникав.

Пізніше, коли вечір добігав кінця, вони вийшли надвір. Місто спало, лише ліхтарі малювали золоті кола на тротуарі. Артем підійшов ближче, торкнувся її руки.

— Ти навіть не уявляєш, скільки разів я думав, як зробити тебе щасливою, — сказав він, дивлячись їй прямо у вічі.
Поліна відчула, як серце стислося від ніжності.
— Мабуть, ти вже це зробив, — прошепотіла вона.

Вітер легко торкнувся її волосся, а у повітрі пахло карамеллю та теплими мріями. І в ту мить Артем зрозумів — цей день вона запам’ятає назавжди.
 

Вечірка стихла, але відлуння сміху ще довго бриніло в голові Поліни. Вона стояла біля кав’ярні, дивлячись, як друзі розходяться в різні боки, а місто поступово занурюється у тишу. Артем не поспішав. Він мовчки зняв з її плечей легкий плащ, щоб допомогти вдягнути, і зробив це з такою ніжністю, що вона знову відчула, як усередині щось тремтить.

— Ходімо, — тихо сказав він. — Хочу показати тобі одне місце.

Вони пішли вузькою вуличкою, освітленою ліхтарями, де листя каштанів шаруділо під ногами. В повітрі стояв запах осіннього вечора — свіжість, змішана з ароматом кави, що долинав із сусідньої пекарні. Поліна усміхалась, відчуваючи дивне тепло. Поруч із Артемом навіть ніч не здавалася темною.

Він зупинився біля старої оглядової площадки, звідки видно було все місто — безліч вогників, мов розсипані зорі.

— Тут я приходжу, коли хочу все зрозуміти, — сказав він, трохи задумливо. — І сьогодні зрозумів, що хочу, щоб ти була поруч.

Поліна відчула, як щось м’яко защеміло в грудях. Вона глянула на нього — серйозного, щирого, трохи розгубленого. У його очах відбивались і вогні міста, і вона сама.

— Артеме... — почала вона, але він легко торкнувся її руки.

— Не кажи нічого. Просто будь.

Вітер підняв пасмо її волосся, і Артем не втримався — обережно прибрав його за вухо. Дотик був такий лагідний, що час, здавалося, спинився. Її серце билося швидше, і цей момент був простим, але бездоганним.

Вони стояли поруч, мовчки дивлячись на вогні, які здавалися ближчими, ніж колись. І Поліна вперше за довгий час відчула себе не просто щасливою, а спокійною — наче світ нарешті став на свої місця.

Коли вони поверталися до машини, вона подумала, що ніколи не уявляла собі кращого подарунка, ніж цей вечір. Не тістечка, не свічки, не музика — а цей погляд. Закоханий. Той самий, від якого починається щось справжнє.

У маєтку Дмитра Івановича панувала тиха урочистість. Старий будинок, залитий осіннім світлом, дихав спокоєм, та під цією оболонкою нуртувало щось невидиме — як перед грозою.

Поліна й Артем виглядали бездоганно: усмішки, спільні погляди, дотики, що здавались природними. Для всіх — ідеальна пара. Але в глибині серця вона ще не звикла до цієї ролі. Кожен їхній крок, кожен жест здавалися виставою, яку треба зіграти без помилок.

— Ти добре тримаєшся, — тихо сказав Артем, нахилившись до неї, коли вони стояли поруч у вітальні.

— А ти гарно вдаєш спокій, — відповіла Поліна, ледь помітно всміхнувшись.

— Це сімейна риса. Дідусь навчив не показувати слабкості.

У цей момент двері відчинилися, і з’явився Єгор — високий, впевнений у собі, з тією усмішкою, що завжди здавалася надто ввічливою, щоб бути щирою.

— О, ось і наші голубки, — промовив він, ніби між іншим. — Дідусь не перестає вами захоплюватися. Каже, що давно не бачив Артема таким... серйозним.

Артем коротко кивнув, але у відповідь нічого не сказав. Єгор спокійно підійшов до столу, наливаючи собі каву, і водночас пильно спостерігав за ними.

Його погляд був мов холодний промінь — тихий, але проникливий.

«Щось тут не так», — подумав він, не зводячи очей із Поліни. Вона говорила чемно, але в її манері була якась стриманість. Не така, як у закоханих, — радше обережність людини, яка боїться зробити зайвий рух.

— Поліно, — звернувся він раптом, — скажіть, ви з Артемом давно знайомі?

— Пару місяців, — відповіла вона спокійно, але Єгор уловив ледь помітну паузу.

— І одразу вирішили одружитись? Так швидко? Вражаюче…

Дмитро Іванович підняв голову від газети.