Глава 3

Алана поряд не було. Феліція дихала важко, дивлячись на світ великими від здивування очима. Чорна мітка на руці пульсувала болем, оживала, розповзаючись мереживними візерунками по долоні. Мить… Друга, третя… І все повернулось, як було.

Спалах болю змусив Феліцію зціпити зуби й впасти на ліжко. Сльози виступили на очах й вона не знала скільки пролежала на вологому від її поту простирадлі. Декілька капельок крові виступили на шкірі рубіновими росинками й збоку здавалось: хтось начепив на тоненьку дівочу руку прикрасу.

Феліція хлипнула й витерла сльози, й повернулась на іншу сторону. У спогадах ще досі, разом з жахливим болем, жевріли миті пристрасті. Феліції зривало дах.

«Очманіти, ми все ж зробили це…»

Вона тремтіла й від незвичного, надто реалістичного сну, й доторків Алана. Він наче нині її торкався, проводив пальцями по шкірі. От в уяві торкнувся долоні… І зник! Розчинився у повітрі, злякавшись тієї чорної плями.

Феліція затремтіла, а двері до кімнати прочинилися. Дівчина сховалась за покривалом.

— Джуліане! — мовила з докором. — Тебе вчили стукати у двері?

Клановий цілитель застиг біля входу. Заворожений, певно, її красою, все ж Феліція втратила декілька митей й він міг розгледіти її тіло. Вампіри добре бачать в темряві. Вони в ній живуть, ховаються.

— Куди подівся король?

— Термінова рада клану, — промовив сухо чоловік, — скликають всіх, мені он наказав тебе пильнувати й дізнатись чи не потрібно тобі чогось з ліків.

— Та наче ні…

Джуліан прикрив за собою двері, ступив ближче і в тьмяному світлі лампи вона розгледіла його сумне обличчя. Він виглядав так, наче йому встромили кинджал в спину. Дух перехоплювало і від вогника ревнощів, який палав у його очах.

— Зазвичай людям після близькості з нами потрібне лікування, — похмуро промовив вампір й важко зітхнув.

Феліція подумала, що вона зовсім не звична людина, якщо розбирати її історію.

— Ти кричала, я чув, — прошепотів Джуліан, наближаючись, — бачу: плакала.

Нахилившись, він сперся об край ліжка, зустрічаючись з нею поглядом.

— Зі мною все в порядку.

— Так? — хмикнув. — Я не перший рік на посаді кланового цілителя, за свій час я бачив, що стається зі смертними, що розум втрачають… Володар могутній вампір й близькості з ним зазвичай жінки ваші не переживали, хоч як він не намагається змусити нас мовчати.

— Тобто?

— Я вже не раз повторював: король не такий ідеальний, яким здається, — проказав тихо й глянув на двері. — Чутки вже розповзлись по замку, тут мало що приховаєш кланового люду. Всі знають і скоро почнуть міркувати: чому ти вижила? Іда он вже замовила шампанське, святкує.

— Боюсь, доведеться зіпсувати їй свято, — поморщила лоба Феліція.

В голові сплітались десятки думок: Алан розумів наслідки його пристрасті? Чи з призначеними такі викрутаси не працюють? Чи здогадувався він, що наражає її на небезпеку.

Вона знаходила у поведінці короля розбіжності зі його словами й діями. У якомусь психологічному тесті, який вона проходила суто для забавки час від часу, Феліція прочитала: «Людина зіткана з протиріч». А що б сказали про вампіра? З чого зроблений він? Чи є у вампірів психологи, філософи? Хто б їй що сказав за Алана? А за Касіуса?

Від де Морвудів у її житті вже голова йшла обертом. Дівчина спіймала себе на думці, що зі світанком відправиться до хранителів й розповість їм про дивний сон й слід, що зник… Хоча. Вона підійняла руку, дивлячись на бліду шкіру, капельки крові деінде застигли, а деінде розмазались. Джуліан оком й не повів.

— Я стійкий до людської крові, — пробуркотів він, — якщо хочеш мене спровокувати, то доведеться посадити мене у клітку й довести до стану голоду й спраги. Я ситий.

Вона проігнорувала сарказм в його голосі.

— Ти бачиш на моїй шкірі щось окрім дрібних поранень.

Ті декілька митей мовчанки здались тортурами.

— Ні, — розвів руками, — нічого. Я споглядаю перед собою тільки безумицю, що якимось дивним чином вижила. Знаєш, я вже встиг тебе похоронити.

— Не мели дурниць, — фиркнула вона й завернулась в простирадло, наче в кокон. — Вийди, будь ласка, мені потрібно привести себе до ладу, а вже потім поговоримо.

Джуліан мовчки розвернувся й лиш біля дверей пробуркотів: «На його місці повинен бути я».

Замкової тиші достатньо, щоб Феліція все почула.