Глава 11. Повернення на батьківщину

Глава 11. Повернення на батьківщину 

(від імені Еміра)

Літак здіймається в небо, залишаючи за собою мерехтливі вогні міста. Я дивлюся у вікно, та насправді бачу не краєвид, а образ Делайли. Відтоді як отримав звістку про весілля сестри й вирішив летіти додому, в мене в голові лише вона. Її різкий, упертий характер. Її очі, що кидають виклик усьому світові. Чи була вона у безпеці? Чи не сталося чогось за цей час?

У мене є причини хвилюватися. Делайла тепер керує важливим проєктом, і я знаю, що не всі цьому раді. Лукасу не подобалася її нова посада, і хоч він здавався спокійним, я не довіряю людям, які занадто добре приховують емоції. А ще… вона знову залишалася без мене. Саме цей факт найбільше не дає мені спокою.

Літак приземляється в Стамбулі, а далі пересадка в Анкару. Щойно я ступаю на знайому землю, мене накриває хвиля спогадів. Запах пряних спецій, гарячого чаю, гомін базару. Відчуваю змішані емоції – радість і тривогу, бо знаю, що вдома на мене чекає не тільки свято, а й складна зустріч із батькам.

Наш будинок не змінився. Мати зустрічає мене в дверях із заплаканими очима та притискає до себе, ніби я зник на десятиліття.

– Синку, ти нарешті вдома! Як же я скучила! – її голос тремтить.

– Я теж скучив, мамо, – обіймаю її, відчуваючи знайоме тепло.

Батько стоїть у глибині кімнати, дивиться на нас мовчки.

– Ласкаво просимо, Емір, – каже він коротко англійською. 

Думає, що я забув рідну мову? 

– Дякую, батьку, – відповідаю турецькою і киваю йому.

Вони не дивляться одне на одного, говорять через мене. Це завжди було так. Навіть у дитинстві батьки майже не розмовляли, і я з сестрою навчилися жити між двома світами. Батько – вимогливий, строгий, завжди хотів, щоб я продовжив його справу. Мати – ніжна, тепла, мріяла, щоб я був щасливим.

Наступного дня починаються весільні приготування, й я не можу уникнути родичів. Вони збираються навколо мене, немов грифи.

– Еміре, коли вже твоє весілля? – питає тітка Айше, схрещуючи руки на грудях.

– Є якась дівчина? – підключається двоюрідний брат Мехмет.

– Може, знайти тобі наречену? – додає дядько Хасан, підморгуючи.

Я ухиляюся від відповідей, але одна думка не дає мені спокою: а що якби Делайла була тут? Чи погодилася б вона пройти через усі ці традиції? Чи змогла б витримати тиск родичів, що все хочуть знати?

І ось, нарешті, я зустрічаю сестру. Вона сяє від щастя, але, побачивши мене, закочує очі.

– Ти приїхав і зараз почнеш читати мені лекції? – сміється вона.

– Звісно! Хтось же має це зробити, – всміхаюся й притискаю її до себе. – Ти впевнена в ньому? Він тебе не образить? Все готово? Не хвилюєшся?

– Еміре! – вона сміється. – Все буде добре! Я щаслива.

– Добре, але якщо щось – я завжди поруч.

Весільні традиції в Туреччині – це окремий світ. За день до весілля відбувається "кина геджесі" – ніч хни. Нареченій розписують руки хною, і вона прощається зі своїм дівочим життям. Усе супроводжується піснями, танцями, плачем. Уявляю Делайлу на місці нареченої – і це здається мені чимось неймовірним. Вона не та, хто легко приймає традиції. Вона бореться за свою свободу. Але хіба я сам не такий?

У день весілля гучна церемонія триває з самого ранку. Гості збираються, наречену забирають з дому, жениху доводиться проходити випробування, щоб довести, що він гідний її. Усе це сповнене символізму, радості й шуму. Я не можу повністю віддатися святу – мої думки щоразу повертаються до США, до Делайли. Якби вона була тут, її б здивувало все – від ритуалів до кількості родичів. Вона не любить зайву увагу, а тут це неминуче.

Увечері, коли всі танцюють, я виходжу на балкон. Дивлюся на нічне місто і знову думаю про неї. Нам справді буде важко разом. Дві культури, дві релігії, дві різні долі. Але чи не варто хоча б спробувати?

Телефон у кишені вібрує. Повідомлення від Делайли: 

"Як там у тебе? Все гаразд?"

Усміхаюся. Вона пише мені. І, можливо, це знак, що вона теж про мене думає.

Я відкриваю повідомлення, довго дивлюся на екран, не знаючи, що відповісти. "Гаразд" – це мало. "Сумую за тобою" – занадто відверто. Піднімаю голову вгору, вдихаю нічне повітря й набираю: 

"Краєвид гарний, але не такий, як у Нью-Йорку. Як ти?"

Відправляю й чекаю.

Проходить хвилина, потім ще одна. Телефон знову вібрує.

 "Тут теж гарний. Але не такий, як коли ти поряд".

 Я читаю це повідомлення кілька разів. Серце стискається. Делайла ніколи не була сентиментальною, але цей рядок говорить більше, ніж сотні слів.

Мені потрібно повертатися. Якнайшвидше.