- Запсокойся, Вільмо, заспокойся, - говорив мені на вухо Отто, все ще тримаючи мене так близько до себе, що я чула його серце, яке виривалось з грудей.
- Що він тут робить? – ставила безглузде запитання сама до себе я. Сльози текли рікою по моїх щоках. Я влаштувала справжню істерику. Така поведінка не була притамана мені, адже я достатньо стримана особа. Але тут я здалась.
- Отто, чому вони мені не вірять? – продовжувала свій монолог я, а Отто дальше заспокоював мене.
«Він залишився зі мною. Здається, я справді йому дорога»
Після деякого часу, коли я нарешті перестала плакати, Отто заговорив:
- А тепер чесно відповіси – де ти взяла цей клятий щоденник?
- Отто, і ти в ту ж бочку? – не могла стримати гніву я.
- Вільмо, просто скажи і все.
- Та не знаю я. НЕ ЗНАЮ. І поняття немаю як він опинився за моїм ліжком. Але, Отто, - я глянула йому в очі, поставивши свою долонь йому на щоку, - я не намагалась привласнити всю славу собі, як це казав Айзек. А тим паче, я – не вбивця. І навіть не його чи її помічник. Я просто хотіла вшанувати пам’ять Моніки, розгадуючи таємницю її смерті і...
На моїх очах знову забриніли сльози.
- Все, досить плакати, - Отто поставив свої руки мені на щоки, - я вірю тобі.
- Справді?
- Справді, - Морган нагнувся, аби поцілувати мене. Я не відсторонилась. Після поцілунку, Отто продовжив:
- Не зважай на них. Карла подується, але вже завтра відійде. Хлопці думаю також. Давай краще глянемо, що у цьому щоденнику.
Ми сіли на моє ліжко. Я розгорнула щоденник на першій сторінці.
- Читаємо мовчки, - одразу же сказала я, як тільки Отто відкрив рота, аби прочитати перше речення.
«Я не люблю читання вголос. До того ж, мовчки інформація запам’ятовується краще»
Я зосередилась на тексті. Щоденник був у формі звичайного зошита на 96 сторінок, оздоблений всередині різними дитячими наклейками, малюнками квіточок, сердечок і зірочок.
«Усе в стилі Моніки»
На полях було акуратно виведено 23.06. Як я зрозуміла – це дата початку введення. Отто підтвердив мої слова.
Сторінки швидко мчали одна за одною. Я була настільки схвильованою, що навіть забула про свій конфлікт з друзями. Найосновніша тема, з якою ділилась Моніка зі своїм щоденником – це її кохання.
«А я говорила, що варто копати під її новоспеченого коханця»
Було багато чого. Найчастіше – «..обожнюю його запах..», «Він знову зробив мені подарунок», «..чекаю на зустріч з ним..». Був один «Він». Рідше – «Мій хлопець». Все. Ніяких імен, прізвищ, віку, захоплень, місця проживання і так далі.
- Один він, він та й він, - Отто також помітив цю дивність, - таке враження, що він якийсь бандит, а вона ховає його від закону.
Такі «сюсі-пюсі» тривали аж до початку серпня. А дальше пішло цікавіше – «..Він показує себе справжнього», «..і знову конфлікт..», «..що не так?..». Найтривожнішим, особисто для мене, було «Я вже не можу цього терпіти, але його покинути не зможу. Я забагато взнала про нього. Він мене скоріше вб’є, аніж відпустить…». Ця репліка стала останньою у щоденнику. Дата її написання – 28.08. Далі – вирвані сторінки.
- Отто, я більш ніж впевнена, що цей загадковий «Він» - вбивця, - зробила висновок я.
Отто кивнув у знак згоди. Декілька хвилин ми мовчали, думаючи над прочитаним.
- Цікаво, що було написано на вирваних сторінках? Напевно щось важливе, - перервав тишу мій хлопець.
«І чого я раніше про них не подумала?»
- Так, там дійсно щось вагоме, але нам вже цього не взнати. Як би нам цього не хотілось, - я присунулась ближче до Отто і пригорнулась до нього.
- Завтра розповімо про щоденник Карлі, Айзеку і Бобі.
Та ніхто нікому нічого не розповів. Наступного дня ніхто з друзів не хотів зі мною говорити. Така ж ситуація була й на третій. Вони просто мене уникали. Цього терпіти я не могла, тому також почала злитись на них і моя гордість не дозволяла мені більше просити вибачення. Отто також пробував поговорити з Карлою, Айзком чи Бобі, але і йому не вийшло. Єдине, чого я дійсно боялась – що хтось із них проговориться і всі наші труди підуть коту під хвіст. Та друзі виявились вірними і за весь цей час ніхто з них і слова лишнього не промовив. Ще одна причина, яка заставляла мене нервуватись – це мовчанка від Монреаля. Десь в глибині душі я сподівалась, що його дзвінок стане кроком до примирення, та його, як на зло, не було. З іншої сторони, у цьому також були свої плюси. Я стала більше часу приділяти Норі, від чого обоє були задоволеними. Не обходилось, звичайно, і без побачень з Отто. Вже увесь Лейденс знає, що ми – пара. Мої батьки не проти наших стосунків. Його, здається, також. Ось в такому «застої» минуло два тижні.
Ранок понеділка видався мені якимось незвичним. Вчора ми з Норою затримались на прогулянці, тому додому я повернулась далеко за північ. Але сьогоднішній початок дня був дивним і я не в змозі пояснити, чому.
При вході у школу на мене чекав усміхнений Отто. Я зустріла його поцілунком і ми, щасливі, зайшли у школу, яка вже була прикрашена до Хеловіну.
«Сьогодні 26 жовтня. До вечірки залишилось менше ніж тиждень, а мій костюм ще досі до кінця не підготовлений»
Після дзвінку наші шляхи з Отто розділились: я пішла на щотижневе годинне сидіння на дивані з Норою (нагадую, це наша традиція), а хлопець на фізику.
Коли я зайшла у кімнату відпочинку, то щиро здивувалась – моєї подруги ще не було.
«Ще не прийшла. Думаю буде за 5-10 хвилин»
Я присіла на диван і стала чекати на Нору. Та навіть за цей час вона не прийшла. І за 20 хвилин. І навіть за годину. Я вирішила подзвонити до неї. Довгі гудки. Кінцеве «абонент не відповідає».
«Мабуть проспала. Запізнюється»
Я попрямувала до класу географії, адже цей урок був наступним і він являвся улюбленцем Нори, якого вона не пропускала. Та навіть на ній її не було. Я ще більше напряглась. Почекала 2 уроки, супроводжуючи це пезпереривними дзвінками і повідомленнями.
#2273 в Детектив/Трилер
#2561 в Молодіжна проза
друзі та вороги, школа підлітки перше кохання, кохання і вибір
Відредаговано: 01.11.2020