глава 31

Від імені Бобі Пакірсона:

Я збирався на пошуки сховища словаків. По правді, я мало вірив в те, що нам вийде щось чи когось знайти. Вільма правильно казала: «..як голка в стозі сіна..», та діватись було нікуди. Взагалі не знаю, чого мене затягнуло у це розслідування. Спочатку у мене була непомітна депресія через смерть Моніки. Вона справді раніше була мені симпатичною, та це вже в минулому. Потім я почав переконувати себе і всіх, що мені просто немає чим зайнятись, а цим я «вбиваю» свій час. Але годі вже дурити себе. Я з ними тільки через те, що саме в їхній компанії я відчуваю себе не пустим місцем. Від них я не чую слів образ. Вони справді цінують мене, тому я радо приймаю участь в їхніх детективних штуках.

З будинку вийшов я десь біля 11. Взяв з собою необхідні речі – ліхтарика, розкладного ножа, декілька лейкопластирів і снеки (я любив поїсти). Пішов вулицею до будинку Морганів, а так як я з Нільсоном був майже сусідами, по дорозі я забрав ще й його. Він саме закривав двері свого невеликого будинку, коли я наблизився до його паркану. Айзек махнув мені рукою у знак привітання.

У руках він тримав план лісу. Знову був втомленим від того, що не спав пів ночі.

- Привіт, - сказав я, коли син шерифа наблизився і ми попрямували у сторону будинку Карли. Ніколи не міг би подумати, що саме ця дівчина зв’яжеться з нами і радо візьме участь в розслідуванні. До того моменту я вважав, що Карла є серйозною і діловою особистістю, якій начхати на ігри дітлахів, та виявилось, що дівчина дуже проста і надзвичайно добра. Навіть не скажеш, що вона з  багатої родини.

Карла вже стояла на тротуарі, навпроти свого будинку. Коли ми з’явились на горизонті, але ще були далеко від неї, вона вийшла на середину траси. Машин не було.

- Вау, Карло, ти не запізнилась, - сказав їй я, коли був у трьох кроках від неї. Дівчина у відповідь підбігла мене по-дружньому обняти, чому я дуже здивувався.

- Та я вже тут хвилин 10 стою, - промовила усміхнена дівчина. Вона сьогодні була у піднесеному настрої. Карла хотіла обняти Айзека, але той холодно пройшов повз неї, не дозволивши до себе торкнутись.

- Немає часу на ці «телячі ніжності», - сухо говорив Нільсон. Він відійшов від нас на два кроки уперед, а я з Карлою йшли позаду нього.

- Ясно, хтось сьогодні знову не в гуморі, - спокійно говорила Карла, - Айзеку, ти коли нарешті виспишся?

Хлопець нічого не відповів і увесь час мовчав. Але мені сумно не було. Карла щебетала, як та пташка. У нас було багато тем для розмов.

Ми намагались залишитись непоміченими, та не вийшло. Коли ми підходили до поліцейського відділку, з нього вийшов шериф Нільсон з Анною Слюзарі. Жінка одразу же попрямувала до машини і сіла в неї, а шериф помітив нас.

- Ей, молодь Лейденсу, - звернувся до нас містер Нільсон, - ви куди йдете?

Він дивився на нас з підозрою. Якби тут не було Айзека, Нільсон старший просто пройшов би мимо.

- Доброго дня! – мило звернулась до нього Карла, - йдемо до лісу. Скоро Хеловін, а ми цього року плануємо святкувати його на свіжому повітрі. До того ж, це був би чудовий привід, аби прибрати ліс і захистити нашу екологію. А саме зараз ми плануємо знайти місце, щоб не робити цього в останній момент.

Карла брехала і їй це виходило чудово. Шериф Нільсон повірив нам. Він хотів ще щось сказати, але тут озвалась жінка з машини:

- Тед, ти довго ще будеш теревені розводити? Час – гроші.

Шериф сів у машину і вони поїхали, а ми дальше попрямували до лісу.

- Карло, де ти навчилась так брехати? – запитав у неї я, а вона просто усміхнулась, - можна сказати, що ти нас «витягнула». Ми вже раз попались йому на очі.

Тут я згадував про лікарню. Айзек також глянув на дівчину поглядом подяки, але нічого не сказав. Заговорив хлопець тільки тоді, коли ми зайшли у ліс.

- Червоним позначено те, куди ми підемо першим ділом, це ви знаєте, - хлопець присів і розгорнув папір з планом на землі, - але я хочу внести свої корективи, - він витягнув простий олівець з кишені і накреслив невеликий кружечок на карті, - можна ще глянути ось тут. Нічого, що це біля річки. Я позначив таку територію, де люди не ходять, тому словаки повністю могли б тут розжитись. І друга – ось тут, - хлопець показав олівцем на край плану. Ця територія вважалась небезпечною, адже, за словами лісників, тут найчастіше зустрічались дикі кабани.

- В першу підемо, в другу категорично ні, - відповіла йому Карла.

- Я знав, що ти так скажеш, - сумно промовив Айзек, дивлячись їй у очі. Він дивився на неї прохально, надіючись, що вона передумає. Моєї думки ніхто з цих двох не питав.

«Пускати разом Карлу і Айзека було ризиковано. Що я буду робити, як ці двоє під час сварки почнуть битись?»

- Айзеку, я думаю не тільки про себе, а й про тебе, - дівчина відстоювала свою думку. Я запитально глянув на неї, - ой, перепрошую, про вас. Ми не можемо піти у цю частину лісу, як би тобі не хотілось. Чи ти думаєш, що на плані знак «Stop! Dangerous!» просто так намальований, для краси?

- Давайте зробимо так, - перервав дівчину я, - спершу обходимо ці всі об’єкти, які були вибрані вчора. Плюс, заглянемо на Айзековий перший варіант – біля річки. А вже опісля, якщо нічого не знайдемо, підемо в ту небезпечну зону. Згода?

Я глянув на своїх друзів і вони кивнули. Ми, здається, прийшли до компромісу.

На початок ми обрали об’єкт, який був найближчим до нас (20 хвилин ходьби). Айзек став нашим поводирем, бо, немає чого таїти правди, в картах і місцевостях він орієнтувався найкраще. До того ж, хлопець був знайомий з лісом, бо в дитинстві проводив тут багато часу.

За дві години ми побували на трьох територіях, які запланувати відвідати. Усе було марно. Звичайний ліс зі звичайними деревами і травою. Та ми не втрачали натхнення, адже попереду ще 5 пунктів + 2 Айзекових. Між іншим, погода просто говорила до нас. На небі світило яскраве сонце, тому в лісі було надзвичайно красиво. Було достатньо тепло, тому ми навіть в глибині лісу не змерзли і не намочили ноги. Це ще більше покращило нам настрій і навіть Айзек, йдучи в два кроки спереду нас, моментами вставляв свій уїдливий сарказм у наші розмови.