глава 30

- Привіт, - сказав мені усміхнений Отто, коли я вийшла зі свого дому і попрямувала до його машини. Звичайно, я зустріла його поцілунком.

Сьогоднішній день повністю заповнений невідкладними ділами і поки Айзек, Бобі і Карла гуляють лісом, шукаючи місце схованки словаків, ми з Отто їдемо у Ріверран, аби зустрітись з Монреалем.

Усю дорогу до сусіднього міста я переживала. Це було дивно, адже я ніколи не переймаюсь якимись справами і часто є байдужою. Та сьогоднішній день був особливим, адже я розуміла, що ми зможемо поставити всі крапки над і.

- Ей, Вільмо, ти взагалі чуєш мене? – запитав у мене мій хлопець. Він уважно стежив за дорогою, їдучи на своїй чорній BMW, яку батьки подарували йому на 16-ліття. – Я питаю, чи знаєш ти дорогу до того хакера? Ми вже майже у Ріверрані.

- Пробач, я задумалась, - я глянула на нього. Він дивився на мене зі занепокоєнням і турботою.

- Чого ти так напряглась? – запитав він у мене, - я ще не бачив тебе такою переживаючею.

- Та я сама не знаю. Просте переживання, яке появилось ні звідки.

Отто лагідно глянув на мене у знак підтримки. Однією рукою взяв мене за руку, а другою продовжував тримати руль.

- Заспокойся, - підбадьорив він мене, - хочеш, я куплю тобі кави? На вулиці холодно.

Це було справді так. У самому Лейденсі сьогодні була ясна і тепла погода, але чим більше ми наближались до Ріверрану, тим більше погода ставала похмурою і вітряною.

Після не дуже смачної кави наша поїздка продовжилась. Я вже не так переживала. Жарти Отто і теплий напиток мене розвеселили.

- За цим поворотом можна припаркувати машину, - порадила йому я, коли ми були в милі від дому Монреаля, - ми там зупинялись минулого разу. Отто мене чемно послухав. Через декілька хвилин ми вийшли з автомобіля. Сьогодні ми - міс та містер Блеки. Отто був одягнений у чорні штани, білу футболку і чорну куртку, а я у чорні пальто і спідницю, у яку заправила сірий светр.

- І у якому з цим будинків він живе? – запитав у мене Отто, розглядаючи місцевість.

- Я б не сказала, що ззовні це приміщення виглядає як будинок. Скоріше гараж, - мій хлопець глянув на мене запитальним поглядом, - ти зараз все сам побачиш.

Я повела його у напрямку гаража. Постукала у двері, які нам швидко відчинив Монреаль.

«Він чекав на наш прихід»

- Привіт, - мило привіталась з хлопцем я. Сьогодні Монреаль був у зеленому светрі і джинсах, а на голові у нього залишалась бандана. Він помахом руки привітався з нами.

- А де Карла? – найперше запитав у нас хакер.

«Він хотів її побачити»

- Немає Карли. Я замість неї, - сказав Отто, розглядаючи хлопця.

- Монреаль, знайомся, це – Отто, молодший брат Карли, - хакер потиснув руку моєму хлопцю, - до речі, де твій молодший брат?

- Пішов грати у баскетбол зі своїми друзями, - відповів на запитання Монреаль. Він розмовляв з нами, ніби ми його давні знайомі.

«Ось таке от подвійне життя Ванкувера. З однієї сторони, він є злочинцем, незаконним хакером, а з другої, він залишається хлопчиком, який любить грати у баскетбол і дивитись відео геймерів у Ютубі»

Ми перейшли у ту ж саму кімнату, де сиділи минулого разу. На столику вже стояв ноутбук, а біля нього телефон Моніки і ціла куча перехідників та дротів. Монреаль сів навпроти ноутбука, я сіла біля його лівої руки, а Отто – біля правої.

- Ну що, вийшло щось роздобути? – запитала я. Моє переживання повернулось.

Монреаль кивнув головою.

- Дивіться, - хакер почав щось відкривати на робочому столі ноутбука, - постараюсь пояснити для вас як найпростіше. У самого телефону максимальна кількість пам’яті – 32 гб. Системна пам’ять займає 8 гб. Отже, залишається 24. З цих 24, 4гб йдуть на такі штучки, які появляються самі по собі під час тривалого користування телефоном, але це не кеш.

Хлопець пояснював все як малим дітям, адже ми справді в цьому були нетямущими. Йому це вдавалось чудово.

- Отже, 20 гб. З цих 20 гб, що залишилось, Моніка використала тільки 14. Половина з цих 14 - 7 гб, була відправлена, як я і казав, на хмарне сховище. Тут дійсно багато фотографій і відео, декілька програм, які пов’язані зі школою та ігри.

- Тобто, ти їх нам віддаси? – запитала я. На моєму обличчі появилась усмішка.

- Так, але це ще не все, бо інші 7 гб  десь є сховані і я не можу знайти їх. І я пробував, і Ванкувер пробував. У мене ще є декілька ідей, як їх можна роздобути. У цих 7 гб є більше, на мою думку, інформації ніж у тих, які я вам сьогодні віддам. Я ж вам вже сказав – наявні тільки галерея і програми. А повідомлення, соціальні мережі, нотатки та інше в цьому роді все ще залишається невідкритим.

- І що робити? – запитав Отто, дивлячись на мене, а я подивилась на Монреаля.

- Було б круто, якби ви забрали ту інфу на флешку, а телефон ще залишили мені. А я вже тоді більше уваги приділяв вашому замовленню. По правді, з таким я ще не стикався. Скоріш за все, до мене тут вже була чиясь професійна рука.

«Йому, здається, не так цікаві ті 7 гб, які залишились, а як те, чи зможе він зробити майже нереальне. Якщо Монреаль це зробить, я до кінця життя вважатиму його генієм комп'ютерних справ»

- Так, залиш його ще, - сказала Монреалю я і на його обличчі появилась усмішка, - тим більше, там є такі важливі деталі, як соціальні мережі та повідомлення.

- Тоді зараз я знайду якусь флешку.

Хакер вийшов з кімнати. Отто нагнувся до мене і зашепотів:

- Чого він такий мовчазний?

- Сьогодні він наоборот багато говорить. Минулого разу майже мовчав.

- А чого він питав за Карлу?

Я глянула на нього поглядом «Ти серйозно?»

- Отто, твоя сестра – молода, розумна і приваблива дівчина. Це нормально, що нею цікавляться хлопці.

«Якби Карла і Отто не показували людям, що вони між собою чужі, їм це все одно погано вдається. Вони ті брат і сестра, які піклуються одне про одного і є справжніми друзями»