глава 29

Мені вдалось вийти безшумно. Я добре знала, що ці звуки доносяться десь з кухні.

«Хтось щось шукає, чи ховає, чи просто ходить»

Я йшла навшпиньках. Залишалась тихою, як миша і молилась, щоб підлога не зарипіла чи я не вдарилась головою об стіну. Я зійшла сходами. Зупинилась на останній сходинці, ховаючись за стіною. Ця стіна відділяла мене від вітальні і кухні. Виглянула зі своєї схованки. Якийсь чоловік рився у шухляді, а однією рукою освітлював собі місце ледь жевріючим ліхтариком, який був зовсім слабким.

«Через цей шум, що він сам же робить, я змогла б непомітно підійти до комоду і витягнути з нього свого ліхтарика. Включити світло надзвичайно страшно, а так то хоч свій шлях освітлю. А то стою тут як кріт у землі»

Я не розуміла, що роблю. Не знала, що робитиму, коли зустрінусь з цим мужчиною. У моїй голові було лише одне: «Діяти».

Я хотіла зробити крок вперед, але незнайомець раптово підійшов у сторону холодильника, наспівуючи якусь веселу пісеньку.

«Він вирішив перекусити?»

Та мені тоді було не до сміху. Я швидко підбігла до комоду, та не залишилась непоміченою. Підлога під мною скрипнула.

«Чорт побери!»

Я миттєво дістала ліхтарик, включила його і направила його на холодильник. У другій моїй руці все ще була бита.

- Хто тут? – сміливо запитала я. Вся боязнь раптово розвіялась і я відчула себе захисницею свого замку, Вільмою-воїном.

«Потрібно буде попросити Карлу, аби вона навчила мене стріляти з пістолета чи рушниці»

Я шукала очима цього злочинця. Біля холодильника його вже не було. Провела ліхтариком по всій кухні, а потім по всій вітальні, але він ніби зник.

«Де він?»

Після цієї думки я почула, як хтось товчеться на другому поверсі. Я без роздумів кинулась на звук.

«Від мене не втекти!»

Я почала заглядати у кожну кімнату, яка мені стрінеться, але усі вони були або зачиненими, або без нікого в середині. А далі я почула найрідніший скрип дверей.

«Так скриплять лише одні двері – мої кімнатні»

Я щосили кинулась до себе, з величезним страхом, що там на мене може чекати вбивця чи злодій і з великою надією, що ця персона там ще є. Моє серце вистрибувало з грудей, але не так як тоді з словаками чи робопсами.

«Здається, я вже привикла до такого адреналіну»

Я забігла в кімнату, але там вже нікого не було, лиш моє вікно було повністю відчинене, а штори здував осінній вітер. Я виглянула у нього, намагаючись роздивитись силует якоїсь людини.

- Втік! – крикнула сама до себе.

Я зачинила вікно. Спустилась до низу, аби перевірити, чи нічого не зникло. Першим ділом, на першому поверсі ввімкнула усе світло. Почала оглядати «місце злочину».

- Вільмо, ти де? – це захеканий Отто вірвався у будинок без стуку, чим налякав мене, - я намагався прибігти чим-найшвидше.

Він в правду прийшов дуже швидко. Минуло хвилин 7 від дзвінка, а його будинок знаходиться в 10 хвилинах ходьби від мого. Я вже мовчу про збирання.

Отто дивився на мене збентеженими очима.

- Тільки не говори, що ти вбила ту особу цією битою.

- Отто, мені зараз не до жартів, - відповіла йому розлючена я, продовжуючи проводити «обшук».

- Тут ще хтось є? Розкажи, що сталось. Ти б знала, як я боявся за тебе. Чуть з розуму не зійшов, поки біг сюди.

Я глянула в його світло-зелені очі.

- Ти справді переживав за мене? – вже не так грубо запитала я.

- Дурненька, - він обійняв мене так же само турботливо, як тоді у підвалі. Від його обіймів я ніколи не відмовляюсь. - Якби не переживав, то навіть би трубки не взяв. Розкажи, будь ласка, що тут було.

Ми сіли на диван. Я, як мала дитина, скрутилась клубком і притиснулась до Отто, а він натомість лише міцніше мене обняв.

«Я не люблю бути слабкою чи безсилою, але біля нього залишатись такого мені не виходить»

Я розповіла йому все, що було. Ми все ще були на емоціях, тому серйозно про цю тему думати не могли.

- Можеш більше не хвилюватись, - заспокоював мене Отто, - ніхто більше не прийде.

- А можливо?

- Ні, точно не прийде. Мені здається, ти його добряче налякала своєю рішучістю та сміливістю. Герой, - він поцілував мене в лоб. Я задумалась.

- Та ні, ти б знав, як мені було страшно.

- Але, Вільмо, не кожна б змогла посеред ночі піти на зустріч якомусь невідомцю. Ти могла б просто сховатись під ковдру, чекаючи на мій прихід, але ж ні, ти обрала іншу тактику. Тактику «Дія» і це ще один доказ того, що ти не з тих дівчаток типу «Нехай він зробить все замість мене, а я натомість буду пекти для нього торти і прибирати». Пишаюсь тобою, - після цих слів він поцілував мене в губи, - ти, напевно, все таки особлива.

Я лише міцніше обняла його. Якби могла, то стала б з ним одним цілим, адже ніколи не думала, що взагалі мене зможе хтось полюбити. Я зовсім далека до ідеалу. У мене є багато недоліків: як у зовнішності, так і в характері. Та з Отто я забувала про них, так же само, як і про світ навколо мене.

- Ти ж вже не підеш додому, правда? – якось по-дитячому запитала у свого хлопця я.

- А куди вже мені діватись? Постережу за тобою, поки не наступить ранок. А завтра…

- Сьогодні, - переправила його я.

- Сьогодні ми вже краще поговоримо про цього недоумка і чого він прийшов сюди. Я більш ніж впевнений, що це не простий нічний злодюжка.

Дальше ми просто мовчали, насолоджуючись одне одним. Старались не заснути, та нам цього не вдалось. Отто сказав мені піти до себе і заснути, але я не могла залишити його одного. Ми сиділи так до години 5 і більше не змогли. Ми перебрались у мою кімнату.

Я вже засинала в обіймах Отто, коли він раптово запитав:

- Вільмо, а я справді тупий?

- Отто, ти не тупий, - я вже дуже хотіла спати.

- Але чому ви вважаєте мене тупим? – Отто сів.

- Ми не думаємо, що ти тупий, - скільки вже разів пролунало це слово? – просто ти не так довго з нами і твої думки чимось відрізняються від наших. Ти привикнеш.