глава 27 (2 частина)

- Чорт побери! – сказав Айзек.

- У підвал! – крикнула Карла.

Ми не знали, що робиться на другому поверсі, лише швидко і тупо побігли у підвал, аби сховатись від цих монстрів. Мій страх переріс у паніку. Я присіла на диван, все ще тремтячи. Бобі намагався заспокоїти мене. Айзек ходив по кімнаті туди-сюди. Карла щось шукала на полицях.

- Карло, ти шукаєш там труп Муссоліні? – питав у неї Айзек. Я ще не добре розуміла, що зі мною робиться.-

- Та який в дупі труп? Я шукаю свої пістолети! Чорт, здається я залишила їх на задньому дворі, - Карла сіла біля мене, обійнявши однією рукою, - я більш ніж впевнена, що ці тварюки у моєму будинку.  Як нам звідси вибратись? У вас є телефони? Мій залишився у сумці у вітальні.

- Тут не ловить ні мережа, ні Інтернет, - відповів їй Пакірсон, дивлячись у свій телефон.

- Я надіюсь, на горі нікого немає, - сказав Айзек, - де персонал?

- У нас більше немає персоналу, - відповіла Карла, - я нарешті настояла на цьому. Мої батьки 100% на роботі, але я боюсь, що мій брат зараз вдома і він у своїй кімнаті. Моліться, аби це було не так.

Моє серце ще більше закалатало. Я і без того була найбільш переляканою, навіть боягуз-Бобі був спокійнішим, а тут мені говорять, що мій Отто зараз на одному поверсі з цими монстрами.

«Божевілля...»

Приблизно 8 хвилин ми сиділи мовчки, прислухаючись до звуків, які до нас майже не доносились.

- І що нам тепер з цим всім робити? – запитала нарешті я, але не отримала відповіді. Ми почули голосні кроки і шум. Я знову запанікувала.

«А якщо це щось сталось з Отто? Я цього не переживу»

Карла міцніше мене обійняла. Бобі насторожився. Айзек підійшов до дверей.

- Там що якась боротьба? – запитав він у нас, - мене починає нервувати ця маячня, у яку нам вдалось потрапити. Ви хоч розумієте, що нам ніхто не повірить, коли ми розповімо?

Ми чемно кивнули головами. Карла хотіла щось добавити, але не встигла. Хтось наближався до дверей. Ця особа спочатку хотіла відчинити двері, але вони були замкнені, тому він почав бити кулаками у них  і кричати:

- Відчиніть!

Карла встала, аби послухати приказу свого молодшого брата.

- Стій! – Айзек жестом руки показав, щоб вона нічого не робила, - а може це не Отто, а хтось із цих роботів? Зробіть вигляд, що тут нікого немає.

- Айзек, придурок, я тебе чую, - кричав з-за дверей Отто, - відчиніть двері, або я їх виб’ю.

- Не відчиняйте, - ще раз повторив Айзек.

В цей момент мною знов закерувало серце. Я без роздумів піднялась з дивану і вже за секунду відчинила замок. Я зробила це так швидко, що ніхто з моїх друзів не встиг мені завадити.

Коли Отто зайшов у кімнату, я першим ділом кинулась йому в обійми. Я не витримала стресу, тому розплакалась. Він також був шокованим, і його серце сильно стукотіло. Деякі частини його тіла були мокрими, а на руці були якісь подряпини. Я зі всієї сили обіймала хлопця і поставила свою голову йому на груди, а він у відповідь гладив її і шептав мені на вухо:

- Все гаразд, я тут. Чого ти так боїшся?

Я поцілувала його, забувши, що позаду мене стоять Айзек, Бобі і Карла. Після поцілунку, проти якого Отто не був проти, я сказала йому:

- Я думала, що з тобою щось сталось.

Він усміхнувся мені і поглянув на людей, які мовчки спостерігали за нами. Я також обернулась, аби глянути на них.

«Йой, що ж зараз буде»

Бобі продовжував сидіти на дивані. Його лице було спокійним, але очі виказували його здивування. Айзек стояв на тому ж місці, де був до того, склавши руки на грудях. Він був дуже шокованим і не скривав цього. Та реакція їх обох була для мене не важливою. Я боялась глянути на Карлу, тому перед цією дією я сховалась за спиною Отто.

Карла була не просто шокованою. Вона була мега-супер-шокованою. Дівчина стояла рівно біля Айзека, і від здивування відкрила рот.

- Я не знаю, про що мені запитати перше, - перервав мовчанку Бобі, - про те, де зараз робопси чи про те, що щойно було?

Всі промовчали.

- Стоп, - Карла нарешті оговталась, - тобто ти, Вільмо, з ним, поки я не бачила, крутила шури-мури?

Я нічого не відповіла.

- Карло, - хотів щось сказати своїй сестрі Отто, але вона його перебила:

- Отто, закрий рот, будь ласка!

- Йой, то треба сісти, бо це надовго, - сказав вже спокійний Айзек і присів біля Бобі. Карла не відреагувала на його слова.

- Ок, я, звичайно, здивована твоїм вибором, Вільмо, але чому ви нічого нам про це не сказали? – продовжила дівчина, - точніше, чому ви нічого не сказали мені?

- Бо ми боялись вашої реакції, - відповіла я, взявши Отто за руку.

Карла хотіла ще щось запитати, але тут озвався Нільсон:

- Так, давайте до теми «Отто + Вільма = щось незрозуміле» ми повернемося потім. Розкажи краще, що там зі псами?