глава 24

Я запізнювалась. Я не почула дзвінка будильника, тому спала до 08.40. А на 9.00 я вже мала бути біля будинку Карли.

«Чорт, мені одна дорога до Карли займе хвилин 10» - думала я, коли поспіхом чистила зуби у ванній.

Дуже швидко зібралась. Вдягнула улюблену строкату спідницю разом з светром сірого кольору. Зробила легкий макіяж і розчесала волосся.

«Я б звичайно могла одягнутись краще, якби не проспала»

Зверху накинула шкіряну куртку. Сьогодні теплий день.

Вибігла з дому, коли було рівно 9.00. Батьків не було – маму знову викликали на роботу (один з мінусів бути хорошою медсестрою – ти будеш працювати понаднормово), а батько поїхав у інший штат до свого брата. Тому додому могла б сьогодні не поспішати – все одно буду самою.

Вирішила подзвонити до Бобі і попередити, що я запізнююсь.

- Можеш не поспішати, - відповів мені хлопець після мого попередження, - Карла переплутала години і також тільки проснулась. Вона думала, що ми виїжджаємо в 10. Не знаю, де вона була вчора, коли ми разом обговорювали всі нюанси. Айзек сидить, злий як собака.

- А що він сказав на те, що я також прийду невчасно? – запитала я.

- Нецензурні слова пропустити?

- Так.

- Він промовчав, - відповів Бобі і я у слухавці почула якесь нерозбірливе буркотіння Айзека, - тобі ще довго йти?

Я відповіла йому на це запитання і завершила розмову. Коли підходила до місця зустрічі, то одразу ж помітила потрібну мені машину, яка не виглядала на супер модну і нову, але була чистою і охайною. Підійшла до неї і відчинила двері до задніх сидінь, де вже був Бобі Пакірсон. Айзек сидів на місці водія. Ми договорились, що він нас завезе у Ріверран.

- Батькова машина днями стоїть без діла, - говорив нам Айзек вчора у їдальні, - він постійно сидить на роботі, тому використовує службову машину. Тому якщо я візьму він навіть не помітить цього. Правда, я неповнолітній.

- Ти хоч неповнолітній, але виглядаєш на всі 19, - перебила його Карла, - між нами чотирма так точно. До того ж, твій тато – шериф. В разі чого прикриє. Він же тебе прикриє?

У салоні машини також було чисто і охайно. Лунала якась мелодія з 90-тих років, яка, на жаль, була мені невідомою. Бобі усміхався. Айзек про щось думав, моментами дивлячись, чи не йде ще Карла. І без слів було ясно, що він дуже злий.

Я з ними привіталась і почала розмову з Бобі, одночасно заходячи в Інстаграм. Настрій у мене був дуже хорошим.

Десь біля 09.45 з дому вийшла Карла і одразу ж попрямувала до нас. Сіла на переднє сидіння, зразу же біля Айзека.

- Привіт! – привіталась вона з нами. Дівчина робила вигляд, що це не вона запізнилась на 45 хвилин.

Я їй не дорікнула, адже сама прийшла на 10 хвилин пізніше. Бобі, здається, було байдуже.

- Нарешті ваша високість вирішила явитись, - одразу же почав говорити до неї Айзек, - що можна було робити 45 хвилин? Ти чекала на європейського візажиста? Чи на африканську жінку, яка уклала тобі волосся?

- Айзек, не говори так до мене, - відповіла йому Карла, - пробачте, що забула на котру годину ми збираємось, - вона звернулась до нас.

Бобі махнув рукою, а я лише їй усміхнулась.

- Бачиш, Айзеку, тут тільки ти чогось загорівся.

- Та бо, здається, тут тільки мені не байдуже на те, що ми робимо… - Нільсон почав свою довгу проповідь про те, які ми невдячні.

- Айзек, та перестань вже, - говорила до нього я, - не поводь себе як  дівчинка, у якої почались критичні дні.

- Та в нього здається постійні критичні дні головного мозку, - додав Бобі, - чи твій знак зодіаку зараз не в тій планеті?

Карла сміялась з наших слів. Мені також було смішно.

- З моїм Левом все в порядку, а ось що з вашими - я не знаю, - відповів Айзек і більше нічого не говорив до кінця поїздки. Ми, нарешті, виїхали з Лейденсу.

Коли ми вже виїхали за межі міста, я раптово згадала:

- А телефон де?

Ми глянули на Карлу, яка тримала телефон у своєму підвалі.

- Здається, я ставила його у свою сумочку, - вона почала шукати телефон.

- Карло, я надіюсь ти його знайдеш, бо якщо ні, нам прийдеться прямо тут, серед поля, закопувати твій труп і прикривати від поліції Айзека, - сказала їй я. Айзек не реагував, але зменшив швидкість.

- Є, - Карла витягнула телефон з бокової кишені і ми заспокоїлись.

Ріверран – це сусідне від Лейденсу місто, які значно відрізнялись між собою. Лейденс – невелике місто, у якому жило не більше 8 тисяч людей і, якщо чесно, було моментами нудьгувате. Для розваг у нас був стадіон, «Бістро’с», декілька магазинів, парк, річка і великий ліс. Моє місто було більш пристосоване для сільського життя, але ніхто не жалівся на це. У нас був зв’язок із світом – вода, газ, світло, Інтернет; найкраща у штаті лікарня (тому постійно переповнена); хороша середня освіта і те, що найбільше приваблювало літом людей з Ріверрану – річка, де можна було вільно купатись і ліс. Ріверран – це вже зовсім інше. Це місто було маленькою копією Сієтлу, правда без виходу до води (що мене дуже дивувало, адже звідки така назва – Ріверран?) та й  не більше 20 тисяч людей. Ріверран був більше пристосований до життя у місті. Тут було безліч кафе і ресторанів, кінотеатр, ковзанка, але лише одна школа (з якою ми ворогували) і ліцей. Але найбільше Ріверран гордився своїм гіпермаркетом, де було все – від простого продуктового супермаркету до магазинів з брендовим одягом. Тому дуже часто людей, а особливо учнів нашого міста можна було зустріти у Ріверрані. Відстань між нашими містами – 20 км. А між цією дистанцією – ліси, поля і поодинокі ферми.