глава 23

Я спала лише 4 години, але проснулась дуже бадьорою і радісною. Першим ділом написала Отто і домовилась з ним про зустріч після школи.

«Сьогодні – п’ятниця. А отже, не потрібно паритись про наступний день. Хоча ні, завтра ми їдемо в Ріверран. Ці хакери наш останній шанс у цьому розслідуванні»

У мене був піднесений настрій, тому я витягнула своє улюблене спортивне плаття. Під нього одягнула чорні кросівки, а зверху накинула осіннє пальто. Волосся просто розчесала.

З усміхненим обличчям спустилась сходами до низу. Зайшла на кухню, аби попрощатись з батьками, але їх не було. Лежала тільки записка.

«Доню,

Мене раптово викликали на роботу (проблеми з однією пацієнткою), а твій тато ще від 6 у майстерні. Не переживай, ми повернемся до 7.

Любимо тебе,

Батьки»

Я трішки засумувала, адже у мене вперше за весь час нахлинуло бажання з ними поснідати і просто поговорити.

«Повечеряєте разом, нічого страшного. А тепер гайда до школи»

Всю дорогу я думала про Отто і згадувала, як ми тут гуляли цієї ночі. Я була настільки щасливою, що геть забула про Нору і Моніку, а жахлива вітряна погода здавалась мені райською.

У такому ж хорошому настрої я зайшла в школу.

«Потрібно перестати усміхатись і стати звичайною Вільмою, аби ніхто нічого не запідозрив»

Але це мені не вдалось:

- Ти чого так усміхаєшся, так ніби раптово з неба посипались гроші? – Карла підозріло на мене глянула, спершись на сусідню від моєї шафу і схрестивши руки на грудях.

«Так, їй в останню чергу варто знати, що я зустрічаюсь з її молодшим братом»

- Та нічого особливого, - я старалась скрити усмішку, - просто виспалась.

Вона на мене ще раз глянула поглядом «Не бреши» і витягнула одну брову.

- Тобі повезло, що мені варто йти на математику, - сказала дівчина мені, коли ми почули дзвінок, - я тут раптово взнала, що у їдальні сьогодні буде піца. Приходь за мій столик, все розповісиш.

І вона пішла у потрібну їй сторону.

«Так, а в мене зараз література. Потрібно поспішити, поки вчительки ще немає в класі»

Я прямувала до класу літератури, але тут чиясь тепла рука потягнула мене в підсобне приміщення, де прибиральники зберігали свої речі.

- Отто, якого чорта ти робиш, мені потрібно на урок, - лише це встигла сказати я хлопцю. Він зустрів мене поцілунком.

Я застрибнула йому на руки, ногами обвівши його талію. Десь позаду мене впало декілька швабр. Та ми не зважали на шум.

- Я так скучив за тобою, - промовив Отто до мене, коли ми завершили цілуватись.

- Ми ж не бачились максимум 4 години, - я засміялась. Мені було дуже приємно і водночас соромно від таких його слів.

Я поцілувала його в чоло. Він все ще тримав мене у себе на руках.

- Ти сьогодні надзвичайно красива, - промовляв він це, дивлячись мені в очі.

- А вчора чи позавчора я була як чудовисько?

Він усміхнувся.

- Ні, просто ще вчора ти була для мене простим другом. А зараз ти – моя дівчина. Моя, - на останньому слова Отто наголосив і я його поцілувала.

Ми ще стояли в цій підсобці хвилин 5, але тут я зрозуміла, що нам обом пора на урок.

«Дякувати всім божкам, але сюди не зайшла прибиральниця»

Я вийшла з підсобки першою, перед тим перевіривши, чи нікого немає на коридорі.

«10 хвилин уроку, хто тут може бути?»

Отто вийшов за 5 хвилин пізніше від мене.

Уроки спливали швидко. Мій настрій ще більше покращився, коли побачила оцінки з тесту.

«Це навіть вище, ніж я очікувала»

Коли пройшло 2 години мого перебування в школі, я все таки пішла в їдальну, щоб поїсти тої обіцяної піци. Я одразу помітила Карлу, яка вже доїдала свій кусок, а біля неї сидів Бобі, який схилився над якимось зошитом.

- Смачного! – сказала до Карли я, сівши прямо перед ними.

Вона у знак дяки кивнула головою.

- Бобі, хватить читати і їж піцу, - я також взяла собі один кусочок.

- Та я вже годину шукаю помилку в цій задачі і не можу знайти, - роздратовано відповів ботан.

- Дай я погляду свіжим оком на твою проблему, - Карла забрала у нього зошит. На щось довго вдивлялась.

- Заміни в першому виразі плюс на мінус. Здається, так правильно.

Бобі знову почав писати щось у зошиті. Я обернула голову у сторону входу і побачила знайому особу.

- Айзек, придурок, я думала ти вмер! – я побачила Айзека, який наближався до нас і кинулась його, по дружньому, обіймати. Я прижалась усім тілом до нього, та він почав мене від себе відштовхувати. Айзеку явно не подобалась така моя реакція.

«Отто був правим. Айзек – холоднокровний»

Ми присіли за стіл до Карли і Бобі. Вони також були раді бачити хлопця. Айзек потис ботану руку, а до Карли просто сказав «Привіт». У нього на чолі все ще був лейкопластир.

- Розказуйте, що робили без мене, - почав розмову Айзек.

Ми розповіли йому, що нічого не сталось і всі ми в очікуванні завтрашньої поїздки в Ріверран.

- А ось я, поки лежав у лікарні, мав багато часу подумати, - почав говорити до нас Айзек, коли ми закінчили свою розповідь.

- Я надіюсь ти думав по темі, а не не по темі, - перебила його Карла, зробивши на своїй репліці акцент.

«Якщо вона має на увазі тих медсестричок, то я зараз вмру зі сміху»

- Закрий, будь ласка, свого рота, - «культурно» відповів він їй. Ми троє сміялись з нього, переглядаючись між собою.

- Отже, я продовжу. Ви вже знаєте, що поліція відновила справу Моніки і заодно розпочала нову про Лізу, - ми ствердно покивали головами, - але що різне між цими дівчатами?

Ми не знали відповіді на це запитання, тому очікували на продовження від Айзека:

- Смерть Моніки спростували до звичайного самогубства. А ви знаєте, що самогубців не ховають – заборонено церквою. А в Лізи наоборот – її смерть визнали ненавмисним вбивством. Тому її похоронять в ближній четвер і я вважаю, нам слід піти на її похорон.