глава 17

Ці чотири дні, протягом яких я викинула з голови усе пов’язане з Монікою (окрім того, що я ходила до неї на могилу), пройшли дуже швидко. Я відпочила. І фізично, і морально. Багато часу проводила з Норою. Також багато переписувалась і просто говорила з Отто. Ми почали вітатись, хоч до того ніколи цього не робили (нагадую, ми вчимося в одному класі).

- Якщо цей Морган розіб’є тобі серце – навіть не думай потім приходити і плакати на моєму плечі, - одного разу сказала Нора, після того, як я усміхнулась Отто на коридорі. Нора була не в захваті від нього.

- Та перестань вже, - відповіла їй я, - між нами нічого немає. Він – мій друг. Такий же як ти, Айзек чи Бобі.

В п’ятницю після уроків ми домовились зустрітися в кабінеті президента. На цей період – в кабінеті Карли. Коли я відчинила двері, то Бобі і Карла вже були на місці і про щось між собою розмовляли.

- Привіт, Вільмо, - привіталась Морган.

- Привіт, - Бобі усміхався.

- І вам привіт, - привіталась з ними і я.

- А де ця постійно невдоволена свиня? – запитала Карла і тут двері відчинились.

До кімнати, з високо піднятою головою, зайшов Айзек. Зайшов і нічого не сказав. Бобі продовжував усміхатись. Я дивилась на нього. Карла була на вигляд спокійною, але в душі вона також усміхалась.

- Ну, я прийшов не тільки тому, що ти так сказала, - звертався він до Карли, - я ще хотів би перед тобою вибачитись.

Сказати, що ми були здивованими – це нічого не сказати.

- Овва, - вирвалось у Пакірсона, - що між ними сталось? – тихо запитав він у мене.

Я жестом руки показала йому «Помовч!»

«Бобі, не псуй цього історичного моменту»

- Айзеку, - промовила до хлопця Карла, - ти така доросла дитина, ти про це знаєш?

- То ти мене вибачила чи ні? – Айзек знову почав злитись.

Карла кивнула головою у знак згоди.

- Це щоб ви знали, що я не сволоч, - на цьому слові він наголосив і глянув на мене краєм ока, ніби чекаючи ще одного вибачення.

- Добре, Айзеку, вибач, що я назвала тебе сволоччю. Я більше так не буду, - сказала до нього я.

- Ось і добре, - сказав Айзек, усміхнувшись. Він сів на крісло, яке явно було для нього замале, при цьому у напівлежаче положенні і склав руки на животі, - ну, розказуйте щось.

- Це ти розказуй, чи дістав телефон, - звернувся до нього Бобі.

- Звичайно дістав, - відповів Нільсон, - тричі усміхнувся до молодої стажерки, вона відволіклась і я вкрав його.

- То де він? – запитала у нього я.

- У мене вдома.

- То з чим ти прийшов сюди? Себе приніс? – запитала у нього Карла.

- Слухайте, телефон – це серйозна тема. Я його не можу таскати з собою куди попало.

- Ну ок. Де ви збираєтесь? – запитала у нас Карла.

Ми переглянулись між собою.

- Я маю на увазі, де ваша «Штаб-квартира»? Ну, - вона дивилась на нас, - будинок на дереві, чиясь кімната, лавка в парку…

- У нас такого немає, - перервав її Айзек.

- Ми якось ще не дійшли до цього, - добавила я.

Вона глянула на нас.

- Ну тоді завтра на 9 в мене, - сказала вона до нас, - постарайтесь прийти вчасно. Вам же усім зручно?

І ми усі кивнули.

В суботу мене збудив будильник.

«Я хочу ще лежати, але потрібно збиратись і йти до Морганів»

Швидко привела себе в порядок. Вдягнула сіру футболку з надписом «It’s me» і ті ж самі джинси, в яких була вчора в школі. Перед виходом з будинку я взяла контейнер, у якому були вчора спечене мною печиво. Я взагалі не дуже люблю куховарити, а особливо щось пекти. Але вчора на мене нахлинуло це бажання.

- Смачно, - так прокоментував мої творіння тато.

Я взяла контейнер і покинула будинок.

«Чого ж так холодно? Ах, так, це вже середина вересня… А здається, тільки недавно ходила з Норою плавати на річку».

На перехресті я зустрілась з хлопцями.

- У тебе в цьому контейнері голова ще одного трупа? – це так зі мною «привітався» Айзек Нільсон.

- Ха-ха, Айзеку, дуже смішно, - я проговорювала ці слова з серйозним виразом лиця, - тут – печиво. Ми не можемо прийти в чужий дім з пустими руками.

- Щось ти про це не згадала, коли ми йшли красти щоденник до батьків Моніки, - сказав до мене Бобі і Айзек дав йому п’ять в знак того, що підмахування зараховане.

- Йдіть ви обоє лісом, - я відійшла від них на крок вперед, - ви нічого не розумієте.

Усю іншу дорогу вони продовжували з мене «стібатись».

Коли ми вже стояли на порозі, я першою подзвонила у дзвінок. Двері нам відчинила Карла, яка була одягнена у звичайні сірі спортивні штани і білу домашню футболку. На ній не було макіяжу. Волосся заплетене в пучок.

- Привіт, Карло, - я привіталась з нею першою, - це тобі печиво. Цим двом не давати. Вони насміхались з мене всю дорогу.

Карла почала сміятись.

- Та ми навіть не хотіли того твого печеня, - сказав знову серйозний Айзек.

- Ви роззувайтесь, а я зараз принесу вам одноразові тапочки, - Карла швидко поставила печиво на кухонний стіл, а сама пішла у бік шафи за тапочками.

Дім мера міста був надзвичайно великих розмірів і як же красивим він був оформлений згори – так же само він був красивим і всередині. І цим домом управляли наймані працівники. Як розказував Отто, щодня, за винятком вихідних, у їхньому домі повно людей – кухарки, прибиральниці, охоронці, садівники і багато кого іншого. Сьогодні субота - а отже з персоналу нікого немає.

- Сьогодні вдома взагалі нікого немає, - відповідала Карла на запитання Бобі «Чи окрім нас хтось тут ще є?», - тато ще вчора поїхав у Ріверран на якусь конференцію. Повернеться завтра. Мама у сусідньому штаті, відвідує свою двоюрідну сестру. На горі, правда, є Отто. Але, не переживайте, він нам труднощів недоставить. Проходьте за мною.

Карла ввела нас у глиб будинку. Дальше ми звернули направо і пішли сходами вниз.