глава 12

За декілька секунд ми вже були в їдальні. Те, що ми побачили привело нас у шок. Столи поставленні одне до одного утворювали себто «подіум», біля якого вже була ціла юрба школярів. Шкільні кухарки не знали, що їм робити і просто перебігали з місця в місце. А на самій «платформі» стояла Адель і ще декілька дівчат з «Айстрів»

- А ось і винуватці цього всього! – крикнула Адель, як тільки побачила нас на горизонті, - аплодисменти їм!

І декілька учнів справді це зробили. Айзек явно на таке не очікував і по виразу його обличчя можна було прочитати «eror 404». Я оговталась першою і сказала:

- Якого диявола ви тут витворяєте?

Шукала очима Нору. Вона була на нашому місці і жестами рук показувала, що сама не в курсі усього.

- То ви не знаєте чому ми тут? – нахабно питала у нас рудоволоса Адель, а «Айстри» лише сміялись з її слів.

- Адель, що ти витворяєш? – запитав спантеличений Отто, який щойно зайшов у приміщення їдальні.

«Він також не в курсі цієї вакханалії»

- Я, Адель Вульф, мої «Айстри» і ще декілька учнів прийшли шукати справедливість.

- Яку ще справедливість? – бурмотів собі під ніс Айзек.

- Голосніше, Нільсоне, голосніше! – продовжувала торочити Адель, - ти ж у нас головна «голуба кров». Це ж не у кожного батечко – шериф, який прикриє сина і його недодрузів перед законом!

Хвилину всі мовчали, а дальше Адель продовжила:

- Це ж напевно повна фігня – лазити вночі по лікарнях і вилазити сухими з води. А для нас, простих людей -  це вже катастрофа всесвітнього масштабу. Чи не так, Вільмочко? – щось уїдливе було у її голосі, - вдень з сином мера, а вночі – з сином шерифа? Нормально прижилась, і вибирати не потрібно.

- Адель, та перестань вже! – здається Отто зрозумів до чого вона введе, - те, що ти попалась і твого Роба забрали у відділок не означає, що вони винні! У тебе зовсім інша ситуація!

- О, та ти вже перейшов на їхню сторону? – продовжувала своє Адель, - вже я тобі не цікава, так?

«Це що проста тупа сцена ревності?»

- Адель, ти коли-небудь точно договоришся, - говорив їй злий Отто.

- Так! – це у їдальню зайшла Карла Морган, - поставне столи на місця і зупиніть цей безглуздий страйк!

- Ще одна "голуба кров", - Адель не зупиняла свого виступу.

Та ніхто її не слухав. Усі дальше продовжували кричати  і слухатись Адель.

- Чому ви мене не слухаєте? – Карла не очікувала, що таке з нею може статись. Недовго думаючи, вона підійшла до «подіуму» і вилізла на нього.

- Учні та учениці школи Лейденсу, - говорила розлючена Карла, - або зараз ви усі розходитесь по класах і забуваєте про цю дурну затію Адель, або я скасовую вечірку на Геловін. Вибирайте!

І помалу усі учні почали розходитись по класах.

«Навіщо було це взагалі робити, якщо підтримку маєш лише від «Айстр»»

- Мої квіточки, за мною, - сказала вже заспокоїна Адель, - а з тобою, Карло, ми ще поговоримо.

Вони ворогували ще від самого обрання Карли в президенти. Адель програла їй у великому розриві, але досі не може з цим змиритись.

- Що тут відбувається, - зайшов у їдальню містер Конор, коли вже нікого не було.

- Нічого, - сказав роздратований Айзек і вийшов з кімнати. Я побігла за ним.

- Айзеку, зачекай! – я зупинила його, - не звертай уваги на цю дурну Адель. Вона ж не може жити без скандалів і конфліктів.

- Та плювати мені на Адель! – говорив сердито Айзек, - ти ж розумієш, що тепер ми нічого не дізнаємося від Джуді. Вона ж її найкраща подруга.

- Ну і що? – намагалась заспокоїти його я, - чесно кажучи, не думаю, що у неї є якась важлива інформація…

- Можливо й так, - Айзек помітно заспокоївся.

Декілька секунд ми мовчали і дивились одне на одного.

- Я піду на вулицю, - мовив хлопець, - мені варто подихати свіжим повітрям. Ти зі мною?

- Так.

Ми вже наближались до виходу з школи, але тут чиясь  рука схопила мене за рукав.

- Не зважаючи на те, що зараз у вас літає у думках – негайно викиньте це з голови і нічого не робіть! – говорила до нас Карла, - я не хочу кожного разу заспокоювати учнів школи, коли хтось робить такі необдумані вчинки!

- Звали геть звідси, Карло, - говорив до неї злий Айзек.

- Захлопни рот, Айзек.

- Сама закрийся! – продовжував хлопець. На відміну від мене, він вже був знайомий з нею, так як входив у шкільний парламент.

Дівчина глянула на нього поглядом «Ще одне слово і я вмажу тобі в лице», але вже за секунду вона звернулась до мене:

- Я попередила, - Карла пішла в глиб коридору. У її голосі я не почула ніякої злості, лише якусь доброту.

- Тупа Карла, - сказав до мене хлопець, - ходімо на подвір’я.

На шкільному подвір’ї було людно. Усі насолоджувались вересневими теплими днями. Під одним з дерев сидів Бобі, читаючи якусь книгу. Ми з Айзеком одразу ж рушили до нього, не говорячи нічого одне одному про свої дії.

«Чудно. За ці три дні, які ми провели разом, ми зблизились настільки, що розуміємо одне одного без слів»

Як тільки Бобі нас помітив, то заховав свою книгу у рюкзак. Я присіла біля нього, ховаючи під себе ноги, так як була в спідниці. Айзек сів у напівлежаче положення.

- Ну, - мовив до нас Бобі, - розказуйте щось.

- Ми в тупіку, - промовили я з Айзеком одночасно, навіть не здивувавшись.

Через секунду я продовжила:

- Нас за ніс водить якась особа, а у нас навіть малесенької гілочки, за яку можна вчепитись, немає.

- Чиста правда, - погодився Айзек. Він дивився в небо.

Декілька хвилин ми мовчали. Аж тут озвався Бобі:

- Вільмо, як давно ти відвідувала батьків Моніки?