глава 11

Глава 11

Мої сподівання щодо школи виявились марними. Як тільки я зайшла в школу, як усі почали на мене оглядатись.

«Святі семеро, зробіть так, щоб усі ці учні забули про моє існування до кінця першого уроку. Я так хочу спати»

Я вже підходила до своєї шафки, як до мене підійшов Отто Морган разом з Адель Вульф.

- Ей, Вільмо, - він звернувся до мене, - в другий раз, коли захочеш побігати на даху лікарні, покличеш мене з собою, я тобі допоможу.

Я глянула на Адель, яка міцно тримала руку Моргана, ніби показуючи, що вони не просто друзі.

- Добре, Моргане, я неодмінно тобі про це повідомлю, - сміливо відповіла я, -  до речі, можеш залучити до цього свого батька-мера. Він же ж точно скаже за нас слово в поліцейському відділку. Хоча для вас сотка баксів це і не дуже велика сума.

Отто лише зухвало усміхався. Йому, здається, сподобалась моя відповідь.

«Я не поведусь на твою красиву морду.»

Я б можливо ще трішки поговорила з Отто, але на моєму горизонті появився Айзек. Я підбігла до нього.

- Ей, ти як? – запитала у нього я.

Айзек підкотив рукав светра і показав декілька синяків, які були залишені чиєюсь сильною рукою.

- Я щиро співчуваю тобі. Вибач, я не хотіла, щоб так сталось…

- Нічого страшного. Мій батько просто має тяжкий характер, - якось на диво спокійно відповів Айзек, - краще розкажи про цей гурток історії, на який ходила Моніка. Ти ж ще у ділі?

- Звичайно, що так, - усміхнулась я йому.

Рада, що Айзек все таки не здається. І я не буду пасти задніх. Якщо повезло викрутитись у перший раз, то може пощастить і у другий?

- Кожної п’ятниці історичний гурток збирається у класі історії, - говорила Айзеку я, коли ми вирушали до кабінету містера Айзона, - Моніка ходила у цей гурток ще коли ми були у молодшій школі. Якщо вона маловідома у нашому класі, то там – однозначно популярна.

Ми прийшли до кабінету історії. Я протягнула руку, щоб відкрити двері.

- Зачинено, - з сумом сказала я. Відійшла від дверей і глянула на Айзека. Він дивився на двері і здається про щось думав.

- Навіщо нам взагалі цього гуртка? – спитала у нього я.

- Нам не потрібен він сам. Нам потрібні учні, які в нього входять…

- Може маєш такого знайомого? Або знайому?

Айзек ствердно кивнув головою.

- То чого ми стоїмо і тратимо час? Пішли

Я рушила у сторону головного коридору.

- Ей, куди розігналась? – спинив мене рукою хлопець, - у нас перший алгебра. Міс Моркл не пробачить нам запізнення. Пішли краще в клас.

По дорозі Айзек розповів, що після цього у нього тренування з регбі. Його знайомий буде там.

- Я затримаю його у нашій роздягалці. Прийдеш через дві години.

- Ей, в якій роздягалці, я дівчина!

- Ну тоді десь інше, на місці розберемся. Заходь, - Айзек відчинив мені двері класу.

Я швидко сіла за свою парту. Вчительки ще не було. До мене нагнулась Нора, яка сиділа за сусідньою партою.

- Що у тебе з Нільсоном? – з якоюсь недовірою запитала у мене подруга.

- Взагалі нічого, - відповіла їй я, - ти ж відмовилась допомогти мені у пошуку вбивці. А Нільсон сам запропонував. А що таке? Ти ж, здається, по дівчатках?

- Мені подобаються як хлопці, так і дівчата, - нагадала мені Нора, - просто цікаво, що може бути спільного між моєю подругою Вільмою і Айзеком. Хоча, - Нора глянула у бік хлопця, - він нічого такий. Навіть дуже вродливий.-

- А ще егоїстичний і має агресивний характер. І тато у нього здається такий же.

- Не перебільшуй, - Нора відкинула голову назад. Обожнюю цей її прийом, - їм обом просто потрібно біля себе жінку, яка б розтопила їхні льодяні серця.

Наш діалог завершився, бо до класу зайшов вчитель.

Наступні дві години пройшли якось непомітно. Я добре  не слухала вчителів. У голові були одні думки про Моніку, її смерть та людину, яка явно бачить у нас перешкоду. Коли продзвенів дзвінок на перерву після другого уроку, я швидко зірвалась з місця і почала збирати свої речі.

- Ей, ти куди? – спитала спантеличена Нора.

- Потім розповім, - сказала швидко я, - зустрінемось у їдальні. Купиш мені обід, будь ласка. Я гроші поверну.

Я вибігла з класу і помчала у бік головного коридору.

«І де мені його тепер знайти?» - роїлось у моїх думках. Я стала прямо посередині логотипу нашої школи – зеленого Яструба, який був намальованим прямо у нас під ногами.

«Піду у частину школи, де проходить ремонт стелі. Може у якомусь з класів я зустріну Айзека».

Я впевнено пішла у ліве крило школи. Ще досі не можу зрозуміти, як не попалась на очі комусь з прибиральників. Я йшла по темному коридору і заглядувала у класи, в надії, що в одному з них побачу Нільсона молодшого.

«Здається тут пусто. Чого я взагалі сюди прийшла? Мої дії пояснити логічно нереально. Як у всю цю детективну затію» - думала я, але раптово почула знайомий голос.

- Твоє віднікування починає мене дратувати! – звучав голос Айзека з класу наприкінці коридору.

«Точно, треба було зразу йти в кінець коридору. Саме там є вихід на поле, а у Айзека було тренування».

- Та я не знаю нічого! – кричав чийсь переляканий голос.

«Потрібно швидше бігти поки Айзек його не забив».

Я забігла у клас і побачила картину: Айзек замахувався кулаком у бідолашного Остіна Горена. І хоч Остін був на рік старший від нього, сили протистояти Нільсону у нього точно не було.

- Айзек! – крикнула я. Ніхто з них не очікував на мою появу.

- Я знав, що ти мене знайдеш, але цей гад нічого не хоче говорити!

- Та я не знаю про що ви взагалі! – перелякано кричав на нас Остін.

- Зараз тобі поясню, про що я, - сказав Айзек і знову замахнувся на бідолашного Горена.

- Айзек, та заспокойся! – крикнула я і встала між ними, - Остін, ти входиш до клубу істориків, який веде містер Айзон? – спокійно промовила я до хлопця.