глава 10

- 5 вересня, 2020 року, о 00.31, на даху закинутої лікарні міста Лейденсу було помічено трьох учнів, які, не зважаючи на комендантську годину, пройшли через половину лісу та вміло вилізли по драбині на дах лікарні, - такими словами шериф Нільсон зайшов у свій кабінет, де на нього вже чекали я, Айзек і Бобі, - цими особами виявились двоє шістнадцятилітніх і один сімнадцятилітний учні – Вільма Баєрс, Бобі Пакірсон і Айзек Нільсон.

Містер Нільсон сів за своє крісло.

- А тепер, знатоки, питання, - шериф поглянув на усіх нас, - якого чорта ви робили на даху лікарні в першій ночі?

Запала мовчанка. Я лише дивилась на Айзека, який схилив свою голову до низу і весь час мовчав.

- Ну? Чому ви мовчите? – запитав у нас Нільсон старший.

Я вже думала розказати всю правду, але тут озвався Бобі:

- Ми хотіли зняти відео про Моніку. Про те, як ми швидко забули про неї і на її прикладі показати, що саме зараз краще залишатись вдома, через вбивцю, який ходить вулицями нашого містечка.

Ми з Айзеком лише дивились на нього з великими від здивування очима.  Шериф був здивованим не менше ніж ми.

- Ага… - протяжно промовив він, - а чому ви вирішили робити це на даху лікарні?

- Бо саме там найкраще видно усе наше місто, - дальше вміло брехав Бобі.

- А чому вночі? – дальше сипав запитаннями шериф.

- Не знаємо… - тут вже озвалась я.

«Боже, якщо ти є, зроби так, аби він повірив цій маячні і відпустив нас додому»

- Я слабо вірю вашому признанню, але у мене немає часу і сил морочитись з вами. Знайте, що за такий ваш вибрик ви заплатите штраф.

«Дякую!»

-  А зараз розходьтесь по домах. Ваші батьки вже знають про цю ситуацію. І щоб завтра всі троє були в школі! А тебе, - це вже шериф звертався до свого сина, - я проконтролюю окремо.

Айзек різко встав і вибіг з кабінету. Після смерті матері, їхні відносини з батьком капітально погіршились. Айзек не раз наголошував на це.

Ми з Бобі також збирались виходити, але тут шериф Нільсон запитав:

- А чому ви думаєте, що Моніку вбили?

Я відважилась на відповідь:

- Ви не знаєте так добре Моніку, як знаємо її ми. Вона просто не могла це зробити. Просто не могла і все…

Ми вийшли з відділку, так і не зустрівши Айзека. Бобі запропонував до перехрестя йти разом, а там вже розійтись.

- Дякую тобі, що не видав нас, - говорила йому я, - якщо чесно, я не думала, що ти на таке спроможний.

Бобі лише відмовчувався.

- Чому ти поступив саме так?

- Не хотів псувати вашу затію. Хоч вона мені не дуже до вподоби, я бачу, яка важлива вона для вас. Я, можливо, ботан, але точно не «криса», - хлопець усміхнувся.

- Вибач, що так все сталося. Я не хотіла цього…

- Та пусте. Ти ж не винна, що нас хтось здав.

- Хтось здав? Ти думаєш, що хтось…

- Що та людина, яка підложила нам записку і написала Айзеку могла нас здати. Це могло бути першим попередженням, що ми ліземо не у свої справи.

Я переварювала цю інформацію у своїй голові. «А якщо вдуматись, то Бобі правий. Хтось намагається викинути нас з цієї гри»

Ми дійшли до перехрестя.

- Ну, побачимось в школі. Якщо треба буде допомогти – звертайтесь, - говорив з усмішкою на обличчі до мене Бобі.

- Бувай, - усміхалась йому я, - ще раз дякую!

«Після цих подій я точно зміню своє ставлення до ботана».

Ми розійшлись і моя посмішка одразу ж пропала.

«Блін, а що скажуть вдома?»

Після того, що сталось, зустрітись з батьками було найважчим випробуванням. Як тільки я переступила поріг будинку, я почула роздратований голос мами, який наближався до мене з сторони кухні.

- Вільмо Баєрс, чому замість ліжка ви опинились у поліцейському відділі? – говорила до мене матір, а з-за її спиною стояв батько.

Я мовчала.

- Не чую відповіді, - мама ще більше почала нервуватись, - чому наша сім’я повинна віддавати сто доларів за якусь дитячу вигадку? Яке відео? Та й взагалі, з ким ти те відео збиралась знімати? З Айзеком Нільсоном ти ніколи нічого спільного не мала, а з Бобі навіть не віталась. Бідний Бобі, затягнули таку гарну дитину у свої дурні ігри, - мама весь час кричала на мене, а батько лише стояв і слухав. Мама ще довго продовжувала свою лекцію.

- Йдемо краще спати, - нарешті озвався тато, - але, Вільмо, - він поглянув на мене своїм строгим поглядом, - більше, я надіюсь, такого не повториться. І ти, звичайно, будеш покарана. Правда, я ще не придумав як.

Ми мирно розійшлись по своїх кімнатах. Я швидко прийняла душ і залізла під теплу ковдру.

«Я надіюсь, в школі про це не дізнаються. Потрібно подзвонити Норі. Нехай вона краще дізнається про це від мене, аніж від якоїсь Лізи чи Адель».