глава 6

Глава 6

Я гуляла з ним по лісу  і слухала звуки природи. Все навколо прекрасне – дерева, квіти, птахи, але … найпрекрасніший він. Його обличчя було сховане, але від нього йшла якась приємна енергія, яка наповнювала мене чимось таємним, майже потойбічним. Я не знаю, куди ми йшли; він вів мене у невідомому напрямку, а я слухняно йшла.

Раптово ми прийшли до обриву. Один крок – і ми опинимось у річці, яка протікає десь далеко внизу.

- Тобі тут подобається? – питається у мене незнайомець.

Але я не можу відповісти. Не можу навіть відкрити свого рота.

Незнайомець простягає до мене люстерко. Я дивлюсь у нього і бачу…що мій рот зашитий чорними нитками.

- Не потрібно було лізти не в свої справи. Не потрібно! – і незнайомець починає голосно сміятись.

А я стою у сльозах і не можу нічого сказати.

- Вільмо! Ей, Вільмо! Вставай давай, - я чую, як хтось промовляє ці слова і штрикає у мою спину чимось гострим.

Я відкриваю очі і ще добре не усвідомлюю, де я.

- Моя лекція на тему «Тваринність США» виявилась для вас занадто цікавою, що ви вирішили трішки перепочити, - промовила до мене усміхнена вчителька географії місіс Еліс.

Весь клас сміявся.

- Пробачте, я більше не спатиму на вашому уроці, - соромно вибачилась я і поглянула у сторону Нори. Вона, сміючись, знімала мене на камеру.

В цей момент продзвенів дзвінок.

«Ну і добре»

- На домашнє завдання підготувати розповідь про одну з тварин, які проживають на території США, - промовила вчителька, - гарного вечора! Не порушуйте комендантського часу!

- Вільмо, я знаю, що подарую тобі на день народження, - підбігла до мене Нора, - подушку і пов’язку для сну!

- Норо, будеш купляти, маякнеш до мене, я вкраду у сестри піжаму, - сказав Отто і весь клас голосно засміявся.

- Дуже смішно, - сказала усміхнено я. Я добре знала, що про це завтра вже усі забудуть, а згадають лише на висукному. Але цей сон я запам’ятала добре.

Коли я вже прямувала до виходу зі школи, до мене підбіг Бобі

- Ей, ти забула, що хотіла в бібліотеку? – запитав у мене хлопець.

«Блін, бібліотека! Я вже встигла забути».

- Так, Бобі, ми вже до неї йдемо. Тільки я ще подзвоню до Айзека. Він також хотів з нами.

Айзека сьогодні на уроках не було. Я вже дзвонила до нього перед тим, і навіть написала декілька смс, але він не відповідав. На цей раз було так же.

«Що там у тебе сталось, Нільсоне?» - питала у себе я.

- Ми ідемо чи ні? – ще раз запитав у мене Бобі.

- Так, ідемо.

«У мене немає часу чекати на тебе. Потім розкажу те, про що дізналась. Якщо дізнаюсь»

Наша бібліотека знаходилась на території школи. Вона розділена на дві частини: перша – звичайна і друга – універсальна. У звичайній бібліотеці книжок майже не було. І навіть якщо були – то були старими і нецікавими. Повірте, мало кому буде цікаво читати «Володаря Перстнів» на 1000 сторінок, якщо можна глянути фільм за 2 години. Мені потрібно було попасти в універсальну – справжня «перлина» у нашому сірому містечку. Тут є все – від старих рукописів до сучасних електронних книг. Звичайно, у цю бібліотеку важко потрапити. Містер Конор вважає, що нею слід користуватись лише у цілях науки, а дозвіл на вхід мають отримувати тільки обдаровані діти. А таких дітей у нашій школі було 6. Тепер – 5. Навіть у Карли не було дозволу на відвідування «універсальної».

Коли ми вже підходили до вхідних дверей бібліотеки, Бобі раптово схопив мене за руку і сказав:

- А тепер розказуй правду.

- Яку правду? – питаю я, здивувавшись від таких раптових дій ботана.

- Ти думаєш, я настільки тупий, щоб не зрозуміти, що справа не у квітах? Розказуй давай. Ти ж хочеш потрапити за ці двері?

У мене не лишалось вибору. На свій власний страх та ризик, я розповіла йому про наші з Айзеком плани. Правда, не розказала всього.

- Дурна ідея, - сказав Бобі, - але якщо тобі потрібно чимось допомогти, то я поможу. Моніка була для мене чимось більшим, ніж подругою. Жаль, що я не зміг їй цього сказати. Який же я боягуз, - сказав до мене Бобі. У мене склалось враження, що він зараз заплаче.

- Ходімо вже. Потім будеш розпускати соплі, - почала злитись я.

Ми зайшли всередину будинку бібліотеки.

- Вау, - не змогла я стримати своїх емоцій. Тут справді все виглядало дорого і вишукано. Стильна плитка на підлозі, аристократичний золотий і білий колір стін, мармурові колони, які підпирали стелю. І усюди маленькі статуї грецьких богів.

- А мені взагалі тут можна знаходитись? – чомусь тільки зараз задаю це питання не так Бобі, як собі.

- Взагалі ні, - спокійно відповідає мені хлопець, - але ти зі мною, тому можна. Ходімо до книжкових полиць. Тобі ж, насамперед, потрібно знайти щось про ці квіти.

- Ні, зачекай, - кажу йому я, нарешті оговтавшись від цієї краси, - мені потрібно поговорити з бібліотекаркою.

- А, - якось сумно реагує на це Бобі, - тобі в ту сторону, - і показує пальцем у бік великої статуї Феміди.

- Добре, дякую, - кажу Бобі я, а потім додаю: - Бобі, можеш мені допомогти?

- Чим? – вже веселіше відповідає ботан.

- Міг би знайти якусь інформацію про ці квіти? І пошукай, будь ласка, чи були у Лейденсі подібні отруєння? Чим більше інформації – тим краще. А я потім до тебе приєднаюсь.

- Звичайно, - сказав усміхнений Бобі і пішов у бік полиць з книгами, а я у бік статуї Феміди.

«Стоп, а як називається наша бібліотекарка?»

- Бобі, вернись!

- Що таке?

- А як звати бібліотекаря?

- Місіс Харісон.

- Дякую, - і я знову рушила у бік статуї.

Знайти бібліотекарку було не так важко. Вона сиділа за своїм столом, записуючи щось у журнал.

«Ясно, чому Моніка змогла знайти спільну мову з нею. Їй не більше 25 років», - сплинуло у мене в думках.