глава 4

Глава 4

Згодом до залу почали сходитись учні та вчителі нашої школи. Це переважно були наші однокласники, колеги Моніки з історичного гуртка та й прості учні, які не хотіли сидіти на уроках. До мене підсіла Нора.

- Історик задав нам здати реферат до кінця цього місяця. Думаю, його робити ніхто не буде. Окрім Бобі, звичайно. А ще приходила класуха, тарахкотіла про свої проблеми з ногою. Ей, Вільмо, ти мене взагалі слухаєш?

- Пробач, про що ти говорила?

Я її не слухала, бо мій погляд був прикутий до Отто.

- Нора, давай завтра сходимо на американський футбол?

- Куди? Ти ж не любиш цей вид спорту. Чи можливо ти хочеш глянути на пацанів з школи Ріверрану? – усміхнено питала Нора.

- Давай без дурних запитань. Ідемо чи ні?

- Та давай. І так через комендантський режим немає чим зайнятись…

Наступного ранку наш день розпочинався походом у ліс, який відгороджував наше містечко від інших. А якщо бути точнішим, ми прийшли сюди на урок біології, який викладав наш директор, містер Конор.

- Будь ласка, діти, будьте спокійнішими! Ви що, вперше в лісі? Чи ви дикі звірі? – заспокоював наше «стадо» вчитель.

Я йшла відсторонено від усіх. У лісі я завжди почувалась прекрасно. Усі ці дерева, рослини, звуки птахів мене заспокоювали, ніби вводячи у так званий транс. Мою увагу привернули кущі з дивними фіолетовими квіточками, які виділялися з-поміж усіх.

«Я не бачила таких раніше»

Мені захотілось  зірвати одну квітку, щоб краще її роздивитись. Коли я вже нагнулась, щоб це зробити, чиясь тепла рука забрала мою руку вбік.

- Краще не роби цього, якщо не хочеш опинитись там же, де і Моніка, - сказав до мене Бобі, а потім додав: - квіти брунфельзії надзвичайно красиві і також надзвичайно отруйні.

Я зробила крок назад. Бобі усміхнувся.

- Якщо до цих квітів додати розчин будь-якого лугу, то вони стають справжньою отрутою аристократів. Коли людина випиває таку настоянку, то помирає миттєво. Одним з наслідків, окрім смерті, також є посиніння очей.

«Що? Посиніння очей? Неможливо!» - я згадала дивну смерть Моніки і тепер я була на 100% впевненою, що це не просте самогубство. Хтось, хто добре знав про ці квіти міг би запросто зробити цю нескладну настоянку. Але хто?

- Вільмо, з тобою все гаразд? Нас там вже шукають. Ходімо, - перервав мої думки Бобі.

Ми повернулись до нашої групи учнів. Містер Конор розповідав про структуру будови молекул у рослин. Якщо чесно, біологія мене мало цікавила, тому я не слухала, а просто розглядала усіх навколо.

«А що, якщо це Конор вбивця? Він же точно знає про ці квіти все. Хоча, у всіх вбивць є мотив. А який він у Конора?»

Я намагалась згадати усі моменти з життя Моніки, які могли бути пов’язані з нашим директором, але мені нічого не спало на думку.

«Напевно, Конор навіть не знав, що у нашій школі навчається така особа. Проте, його з центру підозрюваних викидати не варто»

І тут я зрозуміла, що мені потрібно з кимось поділитись такими роздумами. Але з ким? Батькам точно не розповім, Нора не підтримує такі мої намагання, а інших близьких друзів, окрім звичайно кота і мертвої Моніки, у мене не було.

«Хто ще в цьому зацікавлений? Стоп, може Айзек? – я згадала про його слова, - проте чи можу я йому довіряти?»

Я поглянула на лице Айзека і наші погляди зустрілись. Його вираз обличчя був якимось дивним.

«Здається, Айзек також щось знає. Буду чекати, поки він сам захоче зі мною поговорити. Сама до нього не піду. У його голові ще ті чорти водяться…»

Чекати на розмову з Айзеком мені не прийшлось довго. Після уроку біології я зголодніла, тому пішла у нашу шкільну їдальню. Зазвичай, я їм тут не сама, а з Норою, але сьогодні вона була у стоматолога. Тому компанії мені ніхто не склав.

Я взяла собі смажену картоплю з салатом і сіла на своє улюблене місце – біля вікна. Як тільки я зробила перший укус, до мене підсів Айзек.

- Що тобі треба? Дай спокійно поїсти, - сказала йому я не привітавшись, хоч добре розуміла, що він тут робить.

- Не роби вигляду, так ніби ти не знаєш, чому я тут, - сказав він і відкусив кусок моєї картоплі.

«А він не тупий», - зловила я себе на такій думці.

- Отож, ти знаєш, що я розслідую смерть Моніки. А я знаю, що ти також зацікавлена в ній. То чому нам, Вільмо Баєрс, не стати партнерами заради розгадки цієї справи.

На таке я точно не очікувала. Я сиділа і дивилась йому в очі.

«Егоїст і нахаба, але чогось я хочу йому довіряти. Спробую»

- Згода, - я протягнула йому руку. Він радо мені її потиснув, не очікувавши, що я так швидко на це погоджусь, - а тепер я повинна тобі дещо розказати.

- Уважно слухаю, - сказав Айзек і відкинувся на спинку крісла.

- Сьогодні вночі, деякий анонім був у кімнаті Моніки, а потім невдало втік. Він помітив те, що я за ним спостерігаю.

- Цікаво, - сказав Айзек, - але давай подумаємо над цим пізніше. У мене для тебе також є новина. Більш вагоміша.

«Я так і знала, що моїх думок ніхто слухати не буде. І навіщо я на це погодилась?»

-  Скажи, будь ласка, у Моніки був хлопець? – спитав у мене Айзек.

- Та ні, здається, - сказала я, - та це, мабуть, логічно. Ти бачив Моніку. Навряд чи її саму цікавили стосунки.

- Здається у її шафі багато скелетів. Вчора прийшли аналізи з розтину, мені вдалось підслухати татові розмови, - говорив Нільсон, - по-перше, Моніка була отруєна настоянкою з брунфельзії. Знаєш що це?

- Так, - і я згадала нашу розмову з Бобі.

- І, по-друге, наша Моніка не була вже такою святою, як ми про неї думали. Виявляється, вона вже давно не дівчинка.

- У якому це розумінні? – запитала здивовано я.

- У тому самому.

Я сиділа в ступорі. Ця новина привела мене в шок. Серйозно, Моніка?

- Це не можливо. Як?