глава 3

Глава 3

Кожного разу у понеділок я поверталась додому зі школи разом з Монікою. Минуло лише декілька годин після її смерті, а я вже так сумую за нашими нудними розмовами і таким розумним лицем.

«Потрібно було їй приділяти більше уваги. Жаль, що я усвідомила це тільки зараз»

Та якось несподівано я почула важкі кроки позаду себе.

«Що це за чорт?»

У цю хвилину мені стало дійсно страшно. Я наважилась обернутись і глянути, хто йшов позаду мене. Це був Отто.

- Хей, красуне, не страшно гуляти  тепер вулицями одній? – мовив до мене усміхнений хлопець.

«Хоч ти і гад, Отто Морган, але усмішка у тебе шикарна»

- Ну, по-перше, ця дорога веде мене додому. А, по-друге, чому ти не на побаченні з своєю Адель? – запитала у нього я, коли він мене наздогнав. Ми пішли моєю вулицею разом.

- Вона не моя Адель. Я взагалі не знаю, чого вона до мене причіпилась. Я їй ще у серпні сказав, що між нами нічого не може бути. А вона дальше за своє..

- Я б не сказала, що ти дуже проти цього. Навіщо було тоді її тримати за руку?

- Бо Адель – це безкоштовні домашні роботи. І саму Адель досить легко користуватись, - зухвало відповів мені Морган.

- Ну ти й гад, Отто Морган..

- Цікаво, а чи змогла б ти так швидко віддатись мені, як усі ці дівчата навкруги?

На це запитання я відповіла йому непристойним жестом руки. Хлопець лише усміхнувся. Коли я вже була біля воріт свого будинку, Отто знову заговорив:

- Післязавтра гра в футбол між нашою і сусідньою школами. Прийдеш подивитись? Я, до речі, новий капітан нашої збірної.

- Я подумаю, - сказала я і відчинила двері свого будинку.

Цієї ночі мені не спалось. Не могла заснути через дурні думки, які лізли мені в голову. Коли годинник показував першу ночі, я вирішила підігріти і випити молоко. Цей продукт допомагав мені спокійно заснути ще з дитинства.

            Коли я, попиваючи тепле молоко, до якого додала трішки меду, сиділа на своєму підвіконні, то помітила, що вікно до кімнати Моніки, яке було з моїм на одному рівні висоти, повністю відчинене.

«Напевно, це місіс Олейн забула його зачинити», - думала я, коли допивала молоко.

Через декілька хвилин я побачила, що у кімнаті Моніки хтось є. І здається, це були не її батьки.

«Що за блін?» - майнуло мені в думці, коли я помітила якусь людину, здається чоловіка, який впевнено вилазив з її вікна, думаючи, що залишився не поміченим. Коли дивна особа вже була на твердій землі і підняла свій погляд вгору, то побачила мене.

А й у відповідь помахала йому рукою. Чоловік швидко втік.

«І навіщо я це зробила? – запитала у себе я, - Вільмо, якщо до завтра ти залишишся живою, то ти просто мусиш розгадати цю справу. »

Зранку я прокинулась у якомусь дивному настрої. З голови не виходив мій новий знайомий, якого я побачила вночі.  Я вийшла з своєї кімнати і побачила свого батька, який ремонтував зломлені перила сходів.

- Вигляд у тебе не найкращий.

- Я погано спала. Не виходила з голови смерть Моніки..

 - Співчуваю тобі. Я також приблизно у твоєму віці втратив друга… Правда цей друг був бовдуром.

- Чому він вмер?

- Змайстрував свого власного літака і хотів спробувати його у практиці. За пілота, звичайно, був він сам… Впав з скелі у річку і не зміг вибратись, так як на ньому було куча ременів безпеки, які він просто не зміг розв’язати, - усміхався мій тато, коли розповідав цю історію.

«І навіщо він розповідає мені цю історію? Інколи мій тато – як з Марсу»

- І сміх, і гріх. Мені варто йти, бувай!

- Гарного тобі дня, Вільмо! – сказав мій тато наостанок.

Коли я переступила поріг школи, то одразу ж пішла у спортзал. Сьогодні школа вшановувала пам’ять Моніки, тому я хотіла приєднатись до підготувань.

У залі вже було декілька людей: Карла, Айзек (бо він входив до шкільного парламенту і відповідав за влаштування будь-яких заходів), ще двоє невідомих мені дівчат, декілька хлопців і Ліза. Ну куди ж без Лізи. Це така можливість для неї влізти не у свої справи.

- Отже, - заговорила до нас Карла, - для початку нам потрібно прибрати у залі. Ліза і Вільма замітатимуть, Хлоя та Октавія (це були імена тих двох дівчат) приберуть усе сміття з лавок, Айзек та хлопці принесуть води та сміттєвих кульків, а я піду пошукаю драбину – нам потрібно причепити траурні стрічки та чорні гірлянди. Домовились?

Ніхто не заперечував, тому усі приступили до роботи. Я з віником відділилась у край спортзалу, так як не хотіла говорити з Лізою. Згодом прийшла Карла і вони з Айзеком почали приклеювати стрічки.

- Ей, Карло, тобі помогти прикрасити зал? Можу потримати тебе за попу, -  заговорив Остін Горен, прихильник Карли.

- Прикрась зал своєю відсутністю, - спокійно відповіла йому Карла.

Карла була однією з тих, хто міг закрити рота будь-кому. Вона завжди говорила правду, якою б гіркою вона не була. Ще й добавляла свій уїдливий коментар.

- Карло, я все, - сказала я дівчині, коли закінчила замітати свою половину.

- Ок. Піди, будь ласка, у підвал і принеси столик для фото Моніки. І візьми ще ящик гірлянд, бо цих замало, - сказала мені Карла, не відводячи погляду від стрічок, - Айзеку, сходи з нею. Цього всього вона не принесе сама.

Коли ми вийшли з спортзалу, Айзек озвався до мене:

- Пробач, що вчора так різко розмовляв з тобою. Не знаю, чому я був таким розлюченим. Ти ж знаєш, що я не такий.

- Знаю, Айзеку…Вже десять років, як знаю…

А ще я знала, яким егоїстичним і замкнутим буває інколи Айзек.

- Просто мене бісить ця ситуація з моїм батьком. Він взагалі мені нічого не розповідає. Так ніби це я винен у смерті матері. А я так хочу розгадувати усі ці кримінальні справи. Справа з Монікою – це мій великий шанс.

- Нічого не хочу вирішувати за тебе, але я вважаю, що тобі краще поговорити з татом. Він єдиний, хто у тебе залишився…